• Нескорені

«Ще танцюватиму на весіллі сина»

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Вінницька область.

Фото автора.

У заздалегідь домовлений час я приїхав у селище Слобода Жмеринського району на зустріч із сім’єю Жолонків — Андрієм, Жанною та Сашком. Довго мотався вузенькими сільськими вулицями в диких заростях у пошуках їхнього помешкання. І, як на те, довкола жодної живої душі, щоб запитати. Нарешті потрапив на вулицю Польову, де стоїть єдиний у селищі двоповерховий 8-квартирний будинок.

_{Найрідніші люди}

— ДВА роки тому купили тут двокімнатну квартиру, а до цього жили в селі Русава Ямпільського району, — починає розповідь Андрій. — Мене весь час тягнуло на малу батьківщину мого тата, який родом із сусідніх Ходаків. І так тут усе сподобалося, наче ніколи звідси й не виїжджав. Тепер мене лікують солов’ї коло будинку, лебеді на ставку, риболовля та ліс, куди мене підвозить син… Ми маємо легковий автомобіль, яким кермують Саша та Жанна. Це мої найрідніші люди, мої рятівники, мої ноги-руки.

Слухаючи цього мужнього воїна і незламного оптиміста, я багато разів переконувався, що у нього є величезна мотивація жити заради дорогих йому людей — дружини і сина.

…Головний сержант інженерно-саперного взводу 10-го батальйону 59-ї бригади Андрій Жолонко з позивним «Інженер» народивсь у Вінниці. Вивчився на автослюсаря, працював наладчиком швейних машинок, випікав хліб, був охоронником.

У 2014 році Андрій без вагань пішов добровольцем в АТО. Спершу служив у танковій бригаді сапером, згодом двічі звільнявся через хворобу дружини, але знову відновлював контракти із ЗСУ — займався мінуванням та підтримуванням керованих мінних полів у Луганській та Донецькій областях.

Разом зі строковою службою має понад десять років військового стажу, з яких п’ять — у зоні бойових дій. За цей період неодноразово проходив удосконалення військової кваліфікації у колег з Канади та Великої Британії, набув високої категорії допуску до саперних робіт.

Повномасштабна війна застала його на навчальних зборах у Кам’янець-Подільському інженерно-саперному центрі. Вже п’ятого березня їхній підрозділ прибув у район коло Миколаєва і дістав наказ зачистити позиції українських військових від ворожих касетних мін. Тоді ще ніхто не знав, що той одинадцятий день війни стане останнім у військовому житті Андрія Жолонка.

— Ми вже виконали майже третину обсягу роботи, — продовжує Андрій. — Працювали обережно, зважено, ніхто нікуди не поспішав. Три касетних «подарунки» я витягнув із землі і взявся переносити їх до місця утилізації — тримав у лівій руці за спеціальні шнурки…

Відійшов від групи метрів десять — і в цей момент стався вибух: спрацювала «сюрпризна» система самознищення міни. Приблизно за хвилину після того, як я зрозумів, що трапилось, почав кликати на допомогу… Вибух стався у повітрі, це й урятувало мені життя. Від смерті мене відділяла волосина — я дивом уцілів… Був сильний больовий шок, проте я не знепритомнів, лежав у крові перемелених вибухом своїх ніг. Не стік кров’ю, бо судини від високої температури просто… запаялися. Лікарі потім сказали, що я народивсь у сорочці й мені пощастило. Хвилин через п’ять з того боку, де працювала друга група, прогримів новий вибух. Я ще встиг крикнути хлопцям забиратися геть звідти… Сергій Чеховський із позивним «Скороход» помер на моїх очах…

Андрій ніколи нічого не загадує наперед, але з початком війни мав нав’язливу думку — аби чогось раптом не сталося… Ніби відчував біду. Дуже вже хотілося дожити до свого п’ятдесятиріччя. Навіть уявляв, як у сімейному колі будуть відзначати іменини. І доля подарувала йому таку можливість — тільки зі своїми корективами…

На довгих вісім місяців розтягнулося лікування Андрія в медичних закладах Миколаєва, Одеси, Вінниці, Немирова. Весь цей час поруч перебувала дружина — підтримувала, доглядала, привозила домашні харчі й навіть «на ноги ставила». Це тоді, коли перші кроки робив на протезах, виготовлених на Вінницькому казенному експериментальному протезно-ортопедичному підприємстві. Андрій називає їх «чужорідним тілом», до якого мусиш звикати… Ходити ще треба вчитися. «Примушую себе щодня взувати їх хоча б на десять-п’ятнадцять хвилин і робити по кілька метрів кроків, — зізнається. — Дуже тяжко це дається, але я сильний і все подолаю — ще буду танцювати у сина на весіллі… От тільки б дорогу тут відремонтували…».

Запитую в Андрія, про яку дорогу йдеться? «А хіба ви не звернули уваги на грунтівку, всипану битою цеглою? Це її мають довести до божого вигляду. Так принаймні запевнили у Барській міській раді, а коли це буде, то не знаю, бо як засльотиться, до нас не заїхати і не виїхати звідси. Для мене дорога з твердим покриттям — це життя, як і автолавка продуктова, що приїздить сюди раз на тиждень…».

На завершення нашої розмови Андрій Анатолійович попросив добрим словом згадати про діловода Ходацького старостинського округу Тамару Василівну Овсюк. «Вона не паперова чиновниця, а сумлінна і порядна працівниця. Коли б не звернулися до неї — завше допоможе. У неї, до речі, чоловік і син теж захищають Україну…».