Криниця

Дзвін кіс

Юрій ФОМЕНКО

м. Дніпро.

ДРУГА половина травня 70-х років в українському селі. Які пензлі та фарби не візьми, а змалювати її неможливо… Цей чарівний вир подій у природі і в житті села приходить уві снах і згадках. Хочеться говорити з людьми, яких вже нема, хочеться бігти босоніж по молодій зеленій траві, хочеться кричати на повні груди лелекам, що кружляють над ставом. Хочеться сісти за стіл з дідами і слухати їх, затамувавши подих.

Хочеться. Хочеться… Та не вернути ті весни! Прийдуть нові, подібні, та не такі, без тих людей, яких із роками дедалі більше розумієш і поважаєш.

Травень, минув Великдень, посаджено і посіяно городину. Наближається пора косовиці. Цей час неможливо забути, передати словами. Трава ще не викинула колос, повна поживних сил, м’яка, запашна, ясно-зелена. Корови-годувальниці майже не відходять від села, пасуться на одному місці.

Кожен в селі має свій клин сіножаті. Дід Антон — на лузі в лісі, де найнижча трава в пояс, дід Василь — у верхів’ях балки…Так склалося, кажуть, за батьків-дідів, а то, може, й раніше. Косовиця — то не робота, то дійство, яке повторюється щороку. Кожен має свій секрет, свої навички, в кожного коса — мистецький витвір.

По сантиметру, по міліметру під свій зріст, під свої руки. Кожен косив по-своєму, і впізнати людську вдачу можна було по манері косити. О цій довгожданій порі косили, ворушили дерев’яними граблями валки, на левадах з’являлись, виростали, мов гриби після дощу, копиці.

А потім сіно їхало до господ. Їхало, як могло, на всьому, що рухалось. На машинах, тракторах, мотоциклах і підводах, у в’язанках на спинах господарів… Село наповнювалося запахом сіна, до якого у надвечір’я приєднувався аромат матіоли, і чулося, що десь недалеко вже Зелені свята.

Такими вечорами я любив слухати, як лаштувалися коси на другий день. То було незвичайне дійство, музичний твір, з яким грала луна в балці та лісі. Десь о пів на восьму вечора діди починали клепати коси. Всі робили це однаково і кожен по-своєму. Коли не перший рік живеш у селі, то ніколи не сплутаєш, хто клепає, навіть, якщо він не дома. Починав розноситися дзвін з одного двора, потім до нього приєднувалися інші.

Дзвін наростав, замовкало все живе в селі, навіть птахи затихали. Був тільки дзвін, в ньому переплітались віки, мовою дзвону сталі говорили з пращурами, поставало перед очима прожите життя. У супроводі вечірніх дзвонів пропливали Перша світова, молоді роки в дивізії Костя Пестушка, голодомори та колективізація, Друга світова, друзі і рідні, які загубились на цій дорозі. Я любив дивитися в лиця дідам, як вони клепають коси. В їхніх очах були смуток і радість, надія і приреченість, глибокий розум і великий життєвий досвід…

Мої односельці, які почали свій життєвий шлях на початку минулого століття, навічно повинні бути записані в нашу історію Того, що вони пережили, стачить на добрий десяток поколінь. У них, при неоднакових вазі і зрості, є спільні риси, немов поле плугом, поорані зморшками обличчя. Глибокі, як копанки, очі, мовчазність і смуток.

І руки… Руки, які важко забути. Руки, які сіяли, косили, орали і тримали зброю.

Які ніжно гладили наші дитячі голови, ніби хотіли захистити нас від прожитого ними життя.

Діти сонця

ДРАБИНОЮ до Соняха в небі, щабель за щаблем, підіймався Михайлик. Поважний пан ще ніякого віку…

Підіймався, щоби зазирнути в очі Соняху. Підіймався, щоби усміхатися сонцю й батькові, який тримав драбину. Усміхатися всьому навколо…

Той Сонях стояв у центрі світу. За спиною у Михайла був Дніпро з човнами та рибалками. За Дніпром і рибалками розгорнулися безкраї степи ген до Молдови. Праворуч стелилися простори аж до Азова. Ліворуч понад балками, поміж лісами та перелісками, прямував шлях до Черкас і далі.

А попереду, на сході, де кінчаються чумацькі шляхи, — Сіверський Донець…

— Добридень, Соняху! Добридень, бджоли в кошику Соняха! Добридень, ластівки й серпокрильці! Це я, Михайлик!

«Добридень!» — шелестів жовтими пелюстками Сонях. «Добридень!» — гуділи бджоли. «Добридень!» — співали ластівки й серпокрильці.

Перед паном ніякого віку був цілий Світ. Сонях же був його початком координат. Від нього починали свій відлік кілометри, роки, думки, мрії, долі...

Приходили осені. Розсипав сонях своє насіння, котре по весні сходило, і найвищий сонях з того насіння знову ставав центром Світу. І в кожному селі були свої такі соняхи. Бо що то за українське село, коли в нім нема центру Світу.

Одного року десь там, далеко, за Слобожанщиною, в болотах за лісами, щось виросло зле і вродило такого, що порушило усю систему координат від нашого Соняха. Порушилися кілометри, роки, думки, мрії, долі…

Не зможе те зле зрости на нашій землі. Зійдуть діти Сонця між уламків шахідів та ракет із насіння нашого Соняха і Соняхів в інших селах. І найвищий із них знову стане центром Світу, де не буде зла. Втопиться те зло у своїх Заліських далеких болотах. І буде панство ніякого віку лазити по драбині в небо до своїх Соняхів, щоб усміхнутися всьому, що навколо.

В небо до Соняха, щабель за щаблем, підійметься поважний пан ще ніякого віку, драбиною, яку триматиме пан Михайло…

Дід Журавель

ЦЬОГО ранку старий Журавель почав косити леваду, ще коли сіріло. Його не зупинив і вранішній туман, що стелився над землею по самі груди. Здавалося, дід Пантелеймон не косить, а пливе… Пливе над туманом з одного краю левади до іншого.

Литовка, притискаючись п’яткою до землі, викладала рівний валок. Яку сотню гектарів старий Журавель накосив за своє життя — відомо одному Господу. Так косили усі його прадіди. Це було не просто косіння, а народний культовий обряд. Невід’ємна частина життя.

Окраєць сонця з-за краю землі зазирнув на леваду. Легкий вранішній вітерець розігнав туман, дозволивши йому роздивитись косаря. Дід Пантелеймон глянув на обрій і пішов у сонце — косити останню загінку в леваді. Де в ручку, де у пів ручки підбирав край травостою. Сонце піднялося над обрієм, забираючи росу з трави. Прилетів на покіс журавель.

До краю кілька десятків метрів. Дід Пантелеймон зупинився, перевернув косу, витяг брусок із холоші. Скрегіт камінця по сталі, ніби когось гукаючи, прозвучав над левадою. Старий оперся двома журавлиними руками своїми на перевернуту косу. Глянув у кінець покосу, на дорогу, що вела за обрій — із села на сонце…

…Ідуть люди повз дідову леваду ранком, вітаються з ним, а він — ніби й стоїть посеред покосу, а ніби його вже й нема… Застиг мовчазний Журавель посеред вічної левади, косити яку ще не одному наступному поколінню...

Із левади злетів журавель.

Злетів просто у Сонце.

Душа Пантелеймонова на крилах здіймалася у Вирій.