Як (чи) спілкуватися з родичами в рф

Cофія СОШКО.

Ще від початку війни дуже багатьох українців після розмови з рідними або друзями з росії переймало відчуття, ніби вони із ними живуть у різних світах. Таке враження, що мізки навіть, здавалося б, адекватних людей повністю промиті лютою брехливою пропагандою.

ПРИГАДУЮТЬСЯ гнів, розпач і безсилля родички, яка на самому початку війни зателефонувала до москви в надії... Хтозна, яку надію вона мала — що колись близькі люди вийдуть на антивоєнний мітинг, почувши, що танки неподалік Києва? Чи що почнуть писати в соцмережах гнівні послання тамтешній владі? Чи принаймні розраховувала на слова співчуття і підтримки?

«Боже-боже, — не могла стримати ридань двоюрідна сестра. — Ми ж росли разом, усі діти з цієї родини приїжджали на всеньке літо до нас у село, моя мама від плити не відходила, щоб нагодувати їх смачненьким. А скільки домашніх ковбас та інших ласощів пакували їм у дорогу. Та ще ж не так давно були на похороні батька, наче ж свої, рідні. Й оце таке верзти мені! Так вам, каже, і треба».

Минув рік страшної бійні, протягом якого всі українці або принаймні більшість усвідомила, що нас хочуть винищити. Просто за приналежність до нескореної нації, за те, що боремось із відчайдушністю, на яку тільки спроможні. А як же наші асимільовані родичі, друзі в країні, що суне на нас воєнною потугою? Дехто зі співвітчизників у глибині душі сподівався — за цей час, мабуть же, прозріли, грамотні, в Інтернеті сидять. Особливо після страшних заяв деяких «зашкварених» діячів на московських болотах, що треба вбивати всіх українців, навіть немовлят...

Ні, не прозріли і не хочуть прозрівати. Днями — дзвінок від дуже близької колись подруги, яка народилась у Києві, але давно вже мешкає у столиці ерефії і обіймає досить високу посаду в галузі освіти. Розумом не обділена: свого часу київський виш, який ми разом закінчували, настійливо запрошував її до аспірантури. Рік не телефонувала. З місця в кар’єр — помер брат, що мешкав тут сам-один, інших родичів нема. Допоможи з тим і з тим, бо приїхати не можу. Звичайно, відказую, чого не зробиш по старій дружбі. Затим вислуховую розповідь про її здоров’я, справи сина, плани на майбутнє. І все — жодного слова на кшталт: «Як ви? Чи всі живі-здорові?». Я, ошелешена, мовчу. Єдине, на що спромоглась, це сказати: «А в мене нема планів. Я просто не можу їх будувати». «Чому?!» — настільки виразна інтонація здивування в голосі, що я аж приснула. «Бо в нас війна. Бо ви нас убиваєте». Тривала, тривала пауза, затим прощання і прохання написати, коли дізнаюся щось конкретне про похорон брата.

То як же розмовляти з близькими в росії, які вірять усьому, що кажуть соловйов і скабєєва, і не вірять вашим аргументам, і чи варто взагалі з ними спілкуватися? Відповідь на це запитання дають наші психологи. Так, на жаль, більшість українців, які асимілювалися в рф (а там живе величезне число українців із походження, і багато хто з них кревно споріднений із нашими громадянами), не розуміє або не хоче розуміти, що відбувається на їхній батьківщині.

Це громадяни рф, вони себе так ідентифікують. Це принциповий момент. Але тоді постає питання: чи справді в цій ситуації ви маєте справу з рідними людьми? Вони духовно і ментально чужі вам, вас пов’язує лише біологічна спорідненість (або давня дружба), яка в сьогоднішньому світі вже мало що значить. Це люди, які, по суті, підтримують політику путіна геноциду щодо українців. Вони, певна річ, несуть моральну і політичну відповідальність за все, що робить їхня країна та уряд.

Отож вибір — спілкуватися чи ні — треба робити, не зважаючи на кревний зв’язок. Якщо ви все ж хочете продовжувати спілкування з людиною «там», поводьтеся гідно. Не потрібно з піною біля рота захищати власну позицію. Не варто в жодному разі виправдовуватися або підсвідомо брати на себе відповідальність, що вас не розуміють: може, я погано пояснив, ось зараз наведу ще один аргумент, і... Не тратьте, куме, сили, як то кажуть.

Ситуацію, якщо ви вже горите бажанням розповісти про неї, можна окреслити одним-двома реченнями конкретного змісту. Коли у відповідь чуєте протест, скажіть: «Ну, що ж, не думав не гадав, що віртуальний путін у телевізорі тобі дорожчий за мене». Або, як радикальний варіант, експерти радять спокійно пояснити: «На жаль, дорога сестро (тітко, бабусю, подруго), зараз ми не можемо порозумітися. Ти мене просто не чуєш. Мені шкода, але поки не закінчиться війна, я перестаю листуватися з тобою».

Втім, багато хто з українців уже й не знає, про що з ними взагалі можна говорити. Згадувати діла давно минулих днів? Це вже просто історія, яку путін перетворив на попіл. Чим швидше ви зробите свій вибір і залишите цих людей в альбомі історії, тим легше буде для вас.

Звичайно, ми досі залишаємося дуже патріархальною нацією. Для нас кревність залишається дуже вагомим аргументом, аби не припиняти спілкування. Люди тримаються за родинний зв’язок, бо це частина їхньої ідентичності, він їх якось стабілізує в усьому цьому кошмарі. Й у цьому, мабуть, і наша сила — що стосується родичів в Україні. Однак якщо ви надто вже тримаєтеся за «тих» родичів, то ніби намагаєтеся непрямо виправдати кревних, які винні в тому, що в Україні вбивають людей, котрі насправді фізично, ментально і духовно набагато вам ближчі. Добрий сусід кращий од поганого родича, коротко каже про це українське прислів’я. Ваші родичі — ось тут вони, вся велика українська родина, брати і сестри, що на війні. А ваші родичі в росії — це тіні забутих предків.