• Точка зору

«Виграти війну, програти мир»

Валерій ПЕКАР,

підприємець, викладач
і громадський діяч.

site.ua

Я довго думав, чи варто це публікувати. Бо ж у такий важкий час треба передусім піднімати дух, а не говорити неприємні речі. Але й промовчати також не можна. Коли прогнозуєш майбутнє, завжди в полі зору з’являється найімовірніший сценарій, який втілюється, якщо в суспільстві нічого не робиться (так званий інерційний), аби перейти на бажаніший, що потребує активного втручання. Я хочу, щоб перший ми усвідомили.

МИ МАЄМО перемогти. Не все так просто (росія зазнала поразки, але Україна ще не перемогла, і нині ворог робить усе можливе, щоб поразка була взаємною, бо це виправдовує його програш). Але на війні принаймні зрозуміло, що робити, і не лише на тактичному рівні (ЗСУ б’є ворога, весь народ підтримує й допомагає), а й на рівні стратегії. Отже, діємо як належить і наближаємо нашу перемогу.

З цієї точки дивимося далі. Який стан справ маємо відразу після перемоги?

1. Перехід од війни до миру набагато складніший, ніж зворотний шлях. Країна втратила сотню тисяч прекрасних людей, вона лежить у руїнах, деякі міста знищені вщент, в окремих регіонах справжня гуманітарна катастрофа. В бюджеті величезна діра, адже економіка сильно скоротилася. Наші найкращі люди, військові, повертаються додому виснаженими, у пріоритеті для них відновлення здоров’я і повернення до цивільного життя. Так само виснажена значна частина активної меншості тих, хто невпинно працював на перемогу в тилу. Все суспільство уражене важкою травмою.

2. Реформи не втілені — вони були «не на часі», та ніхто особливо й не збиравсь їх упроваджувати. Наша держава не виконала взятих на себе зобов’язань, відповідно не отримує ні достатніх грошей на відновлення від міжнародних партнерів та донорів, ні членства в Євросоюзі. Українська політична верхівка наполягає і на тому, й на іншому («спершу євроінтеграція, потім реформи», «переможців не судять», «ви нам винні, бо ми вас урятували» тощо), але Захід ця риторика не переконує. По-перше, міжнародні партнери не забули численних попередніх обманів. По-друге, бояться появи нової низки олігархів, що постануть на розкраданні їхніх грошей. По-третє, нікому в ЄС не потрібна велика держава, яка є проблемою, а не можливістю.

3. Відновлення країни поставлене на паузу. Завершення бойових дій і воєнного стану загострить питання евакуйованих за кордон українців: європейські уряди будуть м’яко виштовхувати людей, які не прижилися, та стимулювати вкорінюватися здатних до цього (адже всім потрібні освічені працьовиті громадяни). Перед мільйонами стоятиме вибір: жінки з дітьми повертаються додому чи чоловіки приєднуються до своїх сімей. Рішення ухвалюватиметься відповідно до оцінки ситуації на той момент.

4. Ринок праці в плачевному стані, адже робочі місця у приватному секторі потребують приватних інвестицій, а державний і так перевантажений. Умови для створення власної справи не витримують порівняння з сусідніми країнами (значна частина бізнесів уже переміщена в Євросоюз). Школи та лікарні, без яких життя неможливе, відновлюються в мінімальних обсягах. Щойно визволені території і вщент зруйновані міста потребують величезних коштів. Інфляція, стримана у 2022-2023 рр. завдяки міжнародній допомозі, починає розкручуватись, адже за відсутності донорських грошей на відновлення держава буде вимушена ввімкнути друкарський верстат, аби відбудувати хоча б критичну інфраструктуру.

5. Ситуація погіршується, але не викликає протесту: в Україні зазвичай повстають проти несправедливості, а не проти погіршення умов життя, і стається це внаслідок раптових подій, а не повільного «варіння жабки на слабкому вогні». Та й нема кому: активна меншість виснажена, а ще, можливо, розколота штучними чварами. Підконтрольні владі ЗМІ та дописувачі соцмереж таврують будь-яку критику політичної верхівки як підрив національної єдності. До речі, російська пропаганда також нікуди не поділася.

6. Контроль над усіма правоохоронними органами (у тому числі антикорупційними), над парламентом і ЗМІ належить одній невеликій групі людей. Олігархи, які зазвичай в українській історії підтримували різні політичні течії заради власних інтересів (і тим самим в окремих випадках відігравали позитивну роль), унаслідок війни фактично зійшли зі сцени. Реформа децентралізації відкочується назад, місцеві лідери поставлені перед вибором: присягнути центральній владі чи бути репресованими, принаймні обмеженими у можливостях та облитими брудом, і вже точно без ресурсів на відновлення.

7. Політична верхівка дістає повний контроль життя у розореній країні й не розуміє, що задля відновлення треба цим контролем частково поступитися. Діалог між українською владою та міжнародними партнерами нагадує розмову між сліпим і глухим. У кращому разі ми стаємо схожими на Угорщину, де формально є демократія, вільний ринок і верховенство права, а фактично контроль над політикою, економікою та ЗМІ зосереджений в руках одного клану, який протиставляє свою країну Європі й роздає трохи грошей частині населення в обмін на незмінну підтримку. В гіршому маємо російський, по суті, сценарій «Убити дракона і стати драконом», що означає посмертну перемогу путіна.

8. На цьому тлі згортаються ключові реформи попередніх років, а люди, що їх утілювали, ризикують потрапити до в’язниці. За кулісами цієї сцени стоять персонажі, близькі до російських спецслужб (усі прізвища відомі). Корупційна вертикаль замикається нагорі, антикорупційні органи — під контролем, наглядові ради зруйновані, громадські організації або куплені (не завжди за гроші, часто за доступ до ЗМІ та у владні кабінети), або виштовхані на узбіччя. Народу простою мовою пояснюють, чому так і треба.

9. Найбільш політично небезпечною групою є популярні військові та волонтерські лідери. Найвпливовіші та найактивніші з них «знімаються з дошки» кримінальними процесами щодо перевищення повноважень, порушення правил та ухвалення рішень, що завдали матеріальних збитків державі (гадаю, ви прекрасно розумієте, наскільки в час війни офіцери та генерали перевищували повноваження, а волонтери порушували правила). Виснаження суспільства, величезний незадоволений запит на справедливість та усвідомлення масштабу наших втрат вимагають помсти бодай комусь. Протести виносяться на узбіччя, заяв про вищість правосуддя над справедливістю в умовах низької правової культури не чутно.

10. Оскільки міжнародні партнери не дали ні грошей, ні членства в Євросоюзі, народу оголошується, що Захід нас кинув, злив і обманув. Ця зрозуміла й очевидна теза добре пояснює бідність та розруху, безробіття і ріст цін. Наступні 25 років українці переживають гостру образу за таку поведінку Заходу. Ми перетворюємося на націю ображених переможців, не здатну зробити висновків (їх роблять або переможені, або успішні переможці). Західні інтелектуали мудро хитають головами, повторюючи фразу: «Україна ніколи не змарнує шансу змарнувати всі шанси». Так минає покоління. Все, що буде після цього, — то вже інша історія.

Особливість «самоплинних» сценаріїв завше полягає в тому, що вони сформовані за ознаками, які дуже добре проглядаються. Божі млини мелють повільно, і через це раптових подій майже не буває: все, що сталося з нами протягом десятків років, було передбачено тими, хто уважно спостерігав.

Зазвичай «самоплинний» сценарій нікому не подобається, викликає відразу й огиду. Але для того він і потрібен, щоб мотивувати до його відвернення. Адже хороші сценарії вимагають наполегливих і скоординованих зусиль активної меншості — тих соціальних сил, які здатні подивитися в майбутнє й діяти заради його поліпшення. Активна меншість повсякчас визначає напрямок розвитку, а пасивна більшість — його швидкість. Проте перша може бути виснажена, розпорошена, розколота, обезголовлена, принижена, витіснена з публічного простору. І тоді інерційний сценарій майбутнього розгортається так, як його формують потужні течії сьогодення.

Було б правильно завершити текст закликом до спільної роботи та окресленням плану дій, аби перейти на рейки бажаного майбутнього. Але я поставлю тут крапку. Бо ми ще не пройшли етапу усвідомлення, не дійшли до того, коли розуміння стану справ спонукає до рішень та дій. Щоб відсахнутися від прірви, треба спершу в неї зазирнути.