Архів
Вівторок,
21 березня 2023 року

№ 12 (20004)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Криниця
  Версія для друку          На головну

Iз благословенням від поліщуків

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Рівненська область.


«Короваю, наш раю, я тебе вбираю…» — примовляють учасники народного аматорського фольклорного ансамблю «Берегиня» з поліського села Городець за святковим дійством. І наряджають коровай на очах у захоплених глядачів шишками, барвінком, трепетухою…

Знайомство переросло в кохання

БЛАГОСЛОВЛЯЮТЬ цим весільним хлібом молодого — Сашка. А фольклорний гурт «Горина» з Рівненського державного гуманітарного університету виряджає в життєву дорогу його наречену — Ніну. Це справжнє поліське весілля: таке, як було в наших дідів та прадідів.

Старовинний обряд — від сватання до ділення короваю — відтворили на Рівненщині. Відбулося дійство в обласному крає-знавчому музеї. Його родзинка в тому, що весілля влаштували для пари з Маріуполя — Ніни та Олександра Ткачуків — у рамках Всеукраїнського проєкту «Культурна деокупація».

…Вони познайомилися в одному з укриттів Маріуполя. Ніна ховалася там із донькою та сином. А ще, оскільки сама кухар, готувала на всіх, хто тут жив. Сашко, який прийшов до підземелля з донькою, допомагав: чи то води принести, чи посуд помити.

«З кожним днем ми ставали ближчими одне одному… Коли він ішов з іншими чоловіками по воду, я хвилювалася. Зрозуміла: хочу, аби був поруч. 19 березня я полишила укриття, щоб вивезти дітей. Олександр іще залишався. Він тоді зізнався мені в коханні. Я ж подарувала йому свого улюбленого ведмедика — більше нічого не мала. Й пообіцяла знайти його, чого б це мені не коштувало. А вийшло так, що знайшов мене він», — виливає душу пані Ніна.

Зустріч була вистражданою: багато днів без зв’язку, без Інтернету. І раптом чуєш рідний, такий жаданий голос… Каже: не бігла — просто летіла до нього, наче на крилах!

І ось вони в Рівному: тут знайшли прихисток, тут одружилися. Часто навідуються до центру підтримки переселенців «Я — Маріуполь!», який відчинив гостинні двері наприкінці минулого року. Тут маріупольці працюють для маріупольців: хто ж краще знає проблеми й потреби одне одного?

«Рівняни активно допомагають нам стати повноправними членами своєї небайдужої родини, і ми їм за це щиро вдячні», — розповідає керівник центру «Я — Маріуполь!» у Рівному Богдан Дужик. Звісно, його теж запросили на весілля. Як і голову обласної ради Андрія Карауша, котрий був за почесного батька. Він щиро побажав подружжю щасливої долі й висловив надію зустрітися в Маріуполі, щоб побачити весільний обряд Українського Донбасу.

«Сповивала мене дядина...»

«СПОВИВАЛА мене дядина, та й щипала, як та гадина…» — обряд сповивання молодої супроводжують ці пісенні рядки. Затим наречених зв’язують намітками з полотна — матеріалу, який завше ткали на Поліссі. Обсипають гостей житом-пшеницею, копійками та цукерками. А перед тим, як братись до обряду ділення короваю, читають молитву. Тепер ділять: верхівку — найближчим, а «підошва» традиційно чекає на музик. Утім, без свого шматочка не залишився ніхто.

А яке ж весілля без танців?! Отут уже мало місця було і поліщукам, і маріупольцям, і херсонцям — гостей бо на весіллі не бракувало.

Зі своїм весільним обрядом завітали й представники Тараканівської громади, що в Дубенському районі, — це вже південь області. Подружжя із села Рачин Андрій і Тетяна Левченки відтворило притаманний цій місцевості весільний обряд читання «Корони». Його тут передають від покоління до покоління.

«Традиція читання «Корони» дуже популярна й нині. Це не просто обряд, а назва вінця, який мама одягає на голову доньці-нареченій, благословляючи її. Сама «Корона» — це віршований текст, у якому обов’язково має звучати прощання з дівуванням, подяка батькам, жартівливе звернення до дружок. Текст супроводжується музичною грою», — розповіла директорка комунального закладу «Центр культури та дозвілля Тараканівської сільської ради» Алла Грабар.

«Щоб у родині вас любили, і щоб від людей добра заслужили...» — лунають щирі побажання. Ненадовго відлягли від серця тривожні будні. Бо навколо було багато кохання та… України. Єдине, чого мені забракло, — рідної мови у спілкуванні наречених із Маріуполя з журналістами. Дуже сподіваюся, що в Рівному, де безкоштовно навчають української всіх охочих, вони нарешті розпрощаються з мовою окупанта.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Другий воєнний хліб
Читати
Кінець теплу
Читати
Відновлення — за державний кошт
Читати
Трійка експортних лідерів незмінна
Читати
Відшкодування за зруйноване
Читати
Банки — на плаву
Читати
З обороною справляються
Читати
Найбільше — з Iталії
Читати
Війна вбиває надії
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове