Під боком у божевільного сусіда

Віталій НАЗАРЕНКО.

Чернігівська область.

Староста Олена Дорошенко: «Незважаючи на обстрiли, молоко у селян забирають вчасно».

Село Михальчина-Слобода постійно згадується у зведеннях оперативного командування «Північ». Цей прикордонний населений пункт, який знаходиться всього за чотири кілометри від межі зі здичавілою росією, ворог обстрілює регулярно. Дещо менше прилітає в Бучки, хоча вони ближче до «поребрика». Обидва поселення разом із Городищем, Ясною Поляною та знелюдненим Великим Гаєм належать до Михальчино-Слобідського старостинського округу, яким керує мужня жінка Олена Дорошенко.

_{Тримаються рідної землі}

МИХАЛЬЧИНО-СЛОБІДСЬКИЙ старостинський округ живе, як і до війни, розміреним сільським життям. От тільки сюди постійно прилітає від здичавілої орди. З усіх сіл старостату Михальчиній-Слободі од московитів дістається найбільше. Буває, що й по людських хатах влучають. «У вересні повністю згоріло домогосподарство, загинув кінь, — пригадує староста Олена Дорошенко. — Господині дуже пощастило, бо вона того дня пішла до сина в гості. А в обійстя влучили снарядом із «града». Тоді обстріл був цілий день, ми всі сиділи у погребах».

Місцева влада разом із районною військовою адміністрацією пропонує селянам варіанти виїзду та переселення. Забирають не лише людей, а фактично все господарство — з худобою та птицею. Однак охочих назбиралося не так уже й багато. «З Михальчиної-Слободи виїхала третина населення, з Бучок — ще менше, відсотків двадцять, — розповідає староста. — Військова адміністрація дала нам завдання ознайомлювати людей із небезпеками проживання у прикордонній зоні. Але на селян це мало впливає».

Чи то невимовна тутешня краса, чи прив’язаність до землі пращурів і рідного гнізда ніяк не відпускає людей, змушує сидіти до останнього... Олена Василівна, як представник влади, має залишатися тут. «Люди виїжджають повільно, — повторює пані Дорошенко. — Щоправда, майже всі сім’ї з дітьми, слава Богу, евакуювалися». Ті школярі, що не виїхали, навчаються дистанційно. Раніше шкільний автобус підвозив дітей до школи в селі Грем’яч. Але під час війни влада заборонила навчальний процес у 40-кілометровій зоні від кордону.

_{Прожив день, і добре}

ОЛЕНА Дорошенко своїх дітей восьми і 13 років та чоловіка евакуювала в Новгород-Сіверський. «Важко, — зітхає жінка. — Тут тримаю корову, птицю, свиней — доглядаю господарство сама». Власну сім’ю Олена Василівна бачить не так часто, як хотілося б. А що вдієш? Війна! Отже, треба думати не тільки про себе, а й про людей, що залишились поруч.

Завдяки старості, міській владі, адміністрації та військовим навколишні села, як не складно, а забезпечені всім: працюють магазини, раз на тиждень приїздить пересувне відділення Укрпошти, привозять хліб, продукти першої необхідності та пенсію. І, звісно, до людей надходить вітчизняна періодика, бо зі світлом тут постійні проблеми, як і з українськими радіо- та телеканалами. «Діловоди в нас також працюють у штатному режимі — у Бучках і в Михальчиній-Слободі, — каже Олена Дорошенко. — Ведемо всю документацію, як і до війни. Корів люди не позбулися — молоковоз до нас приїздить регулярно».

Одна з небагатьох незручностей для тутешніх селян — відсутність регулярного сполучення з Новгородом-Сіверським. Військові заборонили рух автобусів цим маршрутом. Проте дістатися «великої землі» можна власним транспортом.

Попри обстріли життя в селах не зупиняється. Людина, як відомо, звикає до всього. От лише уклад тут не такий, як на мирній території: планувати наперед ніхто не зважується — прожив день, і добре.

_{«Здав хтось зі своїх»}

Окупантів у Михальчиній-Слободі побачили першого ж дня, зранку 24 лютого. Близько 70 одиниць різної військової техніки — бетеери, танки, заправники — зупинилися на в’їзді в село. Очевидці розповідають, що стояли вони так добу, а потім подалися геть. Люди припускають, що тоді росіяни просто заблукали. Але потім на 10-12 одиницях легкої техніки час од часу з’являлись у селі.

— Приїздили одні й ті самі, місяць тут терлись, — пригадує староста. — Перевіряли все і всіх. Шукали учасників АТО та прикордонників. По хатах нишпорили вже з готовими списками — здав людей хтось зі своїх. І мене, як старосту, теж шукали. А я за дітей — і в ліс. Чоловіка вдома тоді не було, він працював у Грем’ячі в охороні, на фермі. Коли заходили туди, то він не ховався від них».

Голова Новгород-Сіверської громади Людмила Ткаченко хвалить і старосту, і її чоловіка, котрий влаштувався на роботу в місцевий комунгосп. «Хорошу вона собі пару обрала, — стверджує пані Людмила. — Працьовита і сумлінна людина, ми ним дуже задоволені». Роботу старост у прикордонних населених пунктах голова громади цінує високо, бо не кожен так зможе. Довго в міськраді не могли знайти заміну Ганні Гавриліній із Грем’яча — жінка досі оговтується після російського полону. Тож певний час Олена Дорошенко опікувалася ще й сусіднім старостатом.

Пригадує, як росіяни грабували сільські обійстя. «Коли заходили в Михальчину-Слободу, то зривали замки на дверях, шукали «нацистів». Позабирали в людей мопеди, інструменти: зварювальні апарати, дрилі, болгарки, сокири», — розповідає староста. «А гуманітарку завозили?» — цікавлюся. «До нас — ні, а в Грем’яч доставляли», — відказує Олена Дорошенко.

_{Є чесні, а є ниці}

ГОЛОВА Новгород-Сіверської громади Людмила Ткаченко пригадує момент, коли росіяни викрали з Грем’яча її підлеглу Ганну Гавриліну. «Вперше, коли вони привезли гуманітарку, то був тентований КамАЗ, який свідомо покинули посеред села. Мені подзвонила працівниця ферми, я попросила не підходити до техніки. Але знайшлися ті, що зазирнули туди й побачили продукти, — змальовує картину тих днів Людмила Ткаченко. — Росіяни, очевидно, хотіли, аби люди самі розібрали гуманітарку. А потім вони збагнули, що це не працює, і заїхали в центр села, щоб роздати її. Однак перед тим треба було зібрати місцевих. Хтось із жителів почав скликати односельців…».

За якийсь час Ганна Гавриліна зателефонувала голові громади й повідомила, що в центрі села якесь зібрання. «Вона живе на окраїні, тому пішла подивитися, що там робиться. Після того зв’язок із нею обірвався... — голос у пані Людмили досі тремтить при тій згадці. — Пізніше мені люди із села передзвонили і сказали, що старосту забрали. Накинули на голову мішок, затягнули в БТР і повезли — за те, що вона закликала не брати гуманітарки». Людмила Ткаченко додає, що це була друга зустріч Ганни Михайлівни з російськими військовими. «Вперше вони їй подзвонили з телефону жіночки, яку впіймали на вулиці. Пригрозили, що якщо не прийде до них на зустріч, то вони розстріляють усе село. Я просила її не їхати, а відповідь була така: «Не можу, бо люди постраждають», — пригадує голова громади.

А другий раз Ганну Гавриліну викрали на очах у її односельців. «І ніхто з людей не заступився! Жоден чоловік, — знизує плечима Олена Дорошенко. — Очевидці кажуть, мешканців тоді зібралося достатньо і старосту можна було захистити. Вона поводилася дуже достойно. А люди вигрібали російські подачки — щі в трилітрових банках! Капусняк немащений. І це були перші дні війни, в селі вистачало продуктів, до того ж щодня сільгосппідприємство «Новгород-Сіверські аграрні інвестиції» роздавало молока по 5-6 тонн, а наші з громади регулярно об’їзними дорогами хліб доправляли. Ми людям і пенсію доставляли. Щиро кажучи, у прикордонні таке було тільки в Грем’ячі, — продовжує Олена Василівна. — Коли до нас у Михальчину-Слободу приїздили, то люди поставились до цього негативно».

Щоправда, не всі у Грем’ячі в цьому брали участь, але таких було чимало. Сьогодні не вельми і виправдовуються, мовляв, не бачать у своїх діях нічого крамольного. А спецслужби затримали одного колабораціоніста. Чоловік раніше мешкав у рф, до Грем’яча переїхав п’ять років тому. Попався на переписці з росіянами — здавав розташування наших військових. Можливо, він і підбурював односельців брати ті банки з гнилою капустою. Якби не «спалився», то так і жив би собі спокійно далі…