Криниця

Cторінку підготував Василь ПІДДУБНЯК.

• Поезія

Знайомтесь: Микола Романюк

НАРОДИВСЯ в смт Молодіжне Кіровоградської області. Проживає в місті Долинська. Поезією захопився в студентські роки. Має збірку віршів «Відверта поезія. Сходження». Друкувався в «Антології майданівської поезії», журналах «Дзвін», «Всесвіт», «Дніпро», «Мистецькі грані», «Золота пектораль», «Саксагань», «Літературний Чернігів», «Вежа», «Буковинський журнал», у газетах «Літературна Україна», «Українська Літературна Газета», «Дебют-газета». Учасник аматорського творчого колективу «Сузір’я Долинщини». Учасник СТМ (семінару творчої молоді) в Ірпіні 2017-го та КУСТ (артсемінару) в Рівному 2019 року, онлайн-фестивалю «Віршень» 2021-го. З 2008 по 2017 рік працював учителем історії та географії в Іванівській школі (Долинський район). З 2017-го по 2020-й перебував у Польщі. Нині знову повернувся до вчителювання.

Точить шашіль старі крокви на горищі,

Дім високий, дім широкий, дім пустий,

Доля нам вітрами гучно свище,

Ділить нас в епоху пандемій...

Труднощі лякають в зачинаннях,

Світ змирився з ними і мовчить,

Шлях до перемоги — шлях заклання,

Але ж треба і в епоху якось жить...

Дим їдкий, тверде на зуб залізо,

Я б сказав, якби ж то хтось спросив,

Що усе-таки, хоч рано, хоч запізно,

Нас врятує потяг до краси.

* * *

Це вона таки, минувшина, озвалась,

Гаркнула, як слава, з-за плеча,

Де гетьманами у герці нам кувались

Перемоги проти клятих яничар...

Від народження тут щастя і свобода,

Хай які б нам не вгрузали хазяї,

З діда-прадіда козацького я роду,

Син Романа, що набачився боїв,

Що на смітники виштовхував Гіреїв,

Що палив безжально Краків і Москву,

Що виношував республіки ідеї

І народ за чуба вперто свій тягнув...

Безперечно скаже хтось на те — неправда,

Не було тут ані рала, ні меча,

Я на те йому всміхнусь єхидно-радо,

І вкажу, де його місце і бахча.

* * *

Застиглий крик, мов сіль гіркому небу,

Під ним земля пророщує зерно,

Осінні змії точать білий череп,

І Бог кидає «рибу» в доміно...

Химерна нічия скінчиться чимось,

Стихає час у озері зіниць,

Уже не раз усе отут скінчилось,

Не два із попелу ставав одвічний Гриць.

Чекає людство ядерних ударів,

Колотить еліксири від чуми,

Гірке іще не значить, що не гарне,

Як крик іще не значить, що гримить...

Пускають дим сусідські теплі печі,

Червоне око жевріє, як мідь,

Пророщують зерно селянські плечі,

І все це в безкінечності лиш мить...

* * *

До ніг так лагідно тулились спориші,

Кугукали дроти в забутих селах,

Де степ колись народами кишів,

Пасуться череди порепаних Самвелів,

Із глини — Рай, з патиччя — райсади,

Щасливий день щасливому Миколі,

Землею Бог його за те нагородив,

Що він поклявсь її не кинути ніколи,

На віки вічні взявшись за соху,

Де час від часу «праведний» Малахій

Дубову віру топче на труху

І голову ж таку несе на плаху...

Отак живеться й сіється, як дасть,

Холодне небо... синьому лиш спомин,

Де слову — гріш, де всяк тебе продасть,

Де істина — не вірити нікому...

* * *

Маю на світло законне право,

Маю ліцензію на повітря,

Дозвіл на літо, на сонце і трави,

Паспорт на небо і дарчу на вітер.

Усну обіцянку Бога на землю,

Пилу в очах на декілька унцій,

Ордер на море, угоду на скелі,

Кілька написаних Конституцій...

Віру й надію на те, що буде,

Силу любові... сьогодні і завтра

І сподівання на те, що люди

Знову не виплодять динозаврів.

Маю я право на те законне,

Плачте, юристи, горюйте, судді,

Я підіймаю над вами долоні,

Чуєте? Щось таки б’ється в грудях.

* * *

В тебе очі бузкові й фіалкові вії,

У долинських степах ти така лиш одна,

Твоїм поглядом сонце тут землю гріє,

І в зіницях натягнута небом струна,

Забринить серед осені голосом долі,

Залоскоче під серцем вустами сирен,

Я найбільше боюся, знаєш, не болі,

Я боюсь закодованих в віршах імен.

Їм мовчати віки, їм кричати наскрізно,

Їм не знати мистецької слави, на жаль,

В тебе очі бузкові, такі, як в пісні,

Що співає моя душа ...

* * *

Десь видніють в людей дороги,

Десь у ногу вперед ідуть,

Чом же ти, Україно, забута Богом?

Мов ікона з сільських покуть.

Скільки ще тобі скніти в розбитій хаті?

Між пшениць золотавих і чорних сіл,

Де за щастя воюють дядьки пузаті,

Де стежки поросли до джерел...

Скільки ще тобі вити тут сірим вовком,

Угинатись додолу сліпим рабом,

Суне пам’ять крізь вушко голки

Той, хто нас упіймав на «слабо»...

Гріють руки ділки над новим асфальтом,

Ніч холодна до моря везе зерно,

Тягнуть з дому останнє царі-ефіальти,

Льоньки з персами п’ють вино.

* * *

Це як прапор підіймать над сірим дахом,

Це як правду говорити у тюрмі,

Серцем зачепитись за відвагу

І безстрашністю людською

простромить...

Де колодязі пробуджені співають,

Тягнуть будні, наче корбу, наший рід,

Ми являємося світу і зникаєм,

Залишаючи історії свій слід...

Відштовхнувшись від землі,

зринають в небо

Журавлині розтривожені ключі,

Це як сісти в позі лотосу між степу,

Це як ватру розпалити уночі.

* * *

Щось в світі, певно, коїться не те,

Росте немов на дріжджах

спритний градус,

Зима сніги свої на заході мете,

У центрі дощ підступно мочить правду.

Ідуть зі школи сині школярі,

Їм клопоти... капуста замість хліба,

Цей світ таки на старості здурів,

Він не здуріти тут ніяк не зміг би...

Летять до Африки від холоду птахи,

Сумує день, йому втираю сльози,

Несуть останнє з виритих льохів

Чиїсь прислужники у звичнім передгроззі.

Лиш тішить те, що все оце мине,

І той, хто дна досяг, відскоче від намулу,

А поки що епоха нас жене

І озивається навколо кінським гулом.

* * *

Нам ввижається вкотре

спасіння нетлінних душ,

Наближається час...

з неба падають терези,

Пам’ятаю, як вперше розвів,

як лоха, мене Ющ,

Із безпам’ятства знов

проривається скрип возів...

Проростає із тіла птаха зимова пора,

Слід поводитись чемно і стримано...

й взагалі,

Хтось таки нас

незримим янголом підпира,

Щоби мучились менше

на грішній оцій землі...

Нам щоранку й щоднини

говорять одне і те ж,

Наша психіка вперто блокує холодний душ,

Ми, заплутавшись в хвилях

усіх соціальних мереж,

Намагаємось виплисти...

лиш з прибережних калюж.