Наша пошта

Летять роки, немов лелеки

Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ.

Полтавська область.

Фото автора.

ЗАМІТКУ корінного хорольця В’ячеслава Теренька вперше надрукували в місцевій газеті, коли йому було чотирнадцять. А затим і в республіканській! Радості сільського хлопчини, чиї батьки прості трудяги (тато — тракторист, мама — санітарка), не було меж. Ще більшим подивуванням стало для підлітка, що за ті дописи з редакції надіслали йому гонорар. Отак і став потроху заробляти.

Після закінчення школи влаштувавсь у Хорольську друкарню лінотипістом (майстер набору металевих рядків, з яких формувалися тодішні газети). А згодом наполегливого юнака зарахували співробітником Оржицької районної газети. Йому не вірилося, що мрія збулась! Він одразу з головою поринув у роботу — відповідально, з великим бажанням. Мабуть, редакторові сподобалися творчий стиль і добросовісність приїжджого працівника, бо вже за кілька місяців він призначив 18-річного Славка заввідділом сільського господарства. Подобалось і читачам, як він писав, особливо критичні матеріали. Незабаром його вже знали на всіх фермах, тракторних бригадах і стали із щирою повагою величати «В’ячеслав Іванович».

В Оржиці Теренько пройшов гарну журналістську школу. Досконало опанував усі, які тільки можна, жанри у журналістиці. Часто розповідав про будні району на сторінках «Зорі Полтавщини» та обласної молодіжної газети. Закінчив заочне відділення факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

Та поклик рідної землі, поклик «малої батьківщини» змусив В’ячеслава Теренька повернутися до Хорола. Хоча з Оржиці його не відпускали, навіть пообіцяли надати житло. Але врешті-решт поставились із розумінням до рішення журналіста. Так Славко наприкінці 1982 року із завідувача відділу перетворився на рядового фотокореспондента. Проте у подальшому, вже хорольському, професійному творчому житті В’ячеслава Теренька були посади і відповідального секретаря, і редактора газети «Вісті Хорольщини».

Його головування припало на непрості часи. Влада мінялася, співзасновники газет не завжди поділяли точку зору редакторів на висвітлення тих чи інших подій у районі. Грошей на випуск газети постійно не вистачало. «Доброзичливці» вставляли палиці в колеса. Тож пережити Івановичу на редакторській посаді випало не лише гарного, а й неприємного. Проте він продовжував забезпечувати безперебійний випуск районного часопису, домігся збільшення формату, зростання накладу, кількості сторінок. Одинадцять років пропрацював на посаді редактора. А загалом районній журналістиці присвячено 32 роки життя Теренька. Тепер це вже історія.

Разом із дружиною Раїсою В’ячеслав побудував дім, посадив дерева, і сина, теж, до речі, В’ячеслава, і доньку Катю виховав, а тепер онука допомагає ростити.

У його руках вправними є не лише ручка, а й лопата, сокира, сапа, кельма. Сільська праця для В’ячеслава Івановича ще змалечку звичне діло. Свого часу навіть тещу на свинофермі підміняв. Та й удома господарство чимале. І у дворі приватного сектору якої тільки роботи не знаходиться! А в нечасті вільні від домашніх турбот години Теренько копає черв’яків, колотить приманку і вирушає до річки або ставка — вудити карасів (на фото).

…На порі моєму побратимові по перу — 60! Наповни, друже, наступний життєвий простір корисними справами. Хай кожний день для тебе і твоєї сім’ї буде неповторним. Бажаю, аби якнайшвидше настав мир. Щоб усі твої рідні, друзі, знайомі були здоровими та щасливими. І щоб ти дочекався того дня, коли тебе на риболовлю повезе твій онук!