Наша пошта

Рядки з мережі

Читала та нотувала

Лариса ПИЛИПЕНКО.

«УЧОРА ми розмовляли із 75-річною литовкою пані Бронею, в будинку якої я мешкаю. Літня жінка висловила побоювання, що після тієї підтримки, яку держави Балтії надали Україні, для рашистів вони стали «ворогом номер два». Литовцям тривожно, але вони твердо стоять на своєму, як стояли 700 років тому, коли на мапі світу з’явилося місто Вільно».

* * *

«Сьогодні поїхали теплі вовняні шкарпетки, сплетені моєю мамою, на фронт. Я вже не можу порахувати, скільки вона їх наплела. Мабуть, за 70 пар точно. Кожен робить для перемоги, що може, і у свої 83».

* * *

«Йдуть вулицею двійко незнайомих мені дівчаточок рочків по чотири-п’ять. В обох з-під рожевих шапочок вибиваються акуратненькі кіски. «Добрий день!» — кажуть подружки голосно до мене ще здалеку і всміхаються. «Добрий день!» — відповідаю. Й думаю: «Що ще треба для доброго дня?»

* * *

«27 січня у місті Нововолинськ із пологового виписали дружину загиблого на війні бійця Артема Філюка Олену з новонародженим сином. Жінку з вітаннями зустрів військовий оркестр 14-ї окремої механізованої бригади. Хлопчика назвали Максимом, таке ім’я йому обрав батько ще за життя. «Ось воно — маленьке диво! Мамине щастя, син загиблого Героя Артема Філюка. Радісна і сумна подія водночас», — відзначили волонтери.

* * *

«Людей перестали дратувати машини на подвір’ї, музика в кафе, тупотіння дитячих ніжок у квартирі над головою та лемент молодих голосів вечорами за вікном. Аби це все було. Щодня».

* * *

«Після того, як я розрахувалася за ремонт ноутбука, майстер вирішив прояснити ситуацію. Коротка світська розмова, на доріжку. «Понимаете, я сейчас не работаю у клиентов, принимаю только на дому. Опасно». — «У Києві? Чому це небезпечно?» — «Так повестками награждают. Лучше пересидеть».

Можна було знайти десятки дошкульних відповідей на це, але я не придумала жодної. Мовчки забрала свій ноут і пішла. Не вперше зустрічаю чоловіків, які навіть у магазин не виходять, бояться мобілізації. І я не маю що їм сказати».

* * *

«Люди в Гуляйполі їздять за 25 кілометрів од міста, щоб купити продукти. Їжу готують на багатті, а сплять у підвалах та укриттях. До вторгнення росії тут проживало близько 20 тисяч чоловік, нині залишилося три тисячі. Щодня росіяни обстрілюють прифронтове місто з різних видів зброї.

Останнім часом обстріли ведуться цілодобово. Є дні, коли гатять безупинно. 80 відсотків будівель у місті пошкоджено або зруйновано. Магазини та аптеки не працюють. Технічну воду привозять цистернами. Люди пристосовуються, використовуючи її навіть для приготування їжі. Щоб купити необхідне, прошкують до сусіднього села. У місті нема світла та газу. А не залишають містяни своїх домівок, бо вірять у ЗСУ і чекають Перемоги».

* * *

«Усі в один голос вимагають: «Дайте зброю Україні». А може, спершу потрібно навести лад у самій державі — забрати незаконно присвоєне громадянами України та повернути награбоване? Тоді й вимога-канючення: «Дайте», — зміниться на гонорове: «Ми купимо». Бо ж доста вдавати із себе бідних, закриваючи очі на всі безчинства в країні, коли олігархат та його прислужники живуть на широку ногу, загнавши бюджет у глухий кут. Дивом дивуєшся, наскільки все корумповане й скільки украдено! Думають, що й до перемоги дійдуть «малою кров’ю» і далі пануватимуть, лицемірячи. Тож конфіскуйте яхти і палаци, рахунки — місцеві й офшорні — та поверніть злодіїв у їхні попередні двокімнатні квартири на мінімальні зарплати чи пенсії, ще й без лексусів-мерседесів, — туди, звідки вони вийшли на «великі грошові води»!