Наша пошта

Рядки з мережі

Читала і нотувала
Лариса ПИЛИПЕНКО.

«Рашисти сатаніють від нашого різдвяного Києва. Їх так переконували, що ми вже повернулись у XVIII століття, сидимо без світла і тепла, в суцільній темряві. А темрява у них, в їхніх душах, а в наших — Світло Різдва!»

* * *

«Містечко Горохів Волинської області. Тут просто неба прикрасили дві маленькі ялинки. Побачила і щиро зраділа. Добре, що не проводили «опитування громадської думки» на Фейсбуці, чи потрібна ялинка у війну. В Запоріжжі провели, і тепер там ялинки нема. Хоча припускаю, що маленькі символи Нового року будуть навіть у бліндажах, і військові напевно не чекають від нас занурення у тотальну журбу. Чи «зігріє» бійців відмова від ялинки у містах? Навряд. Зігріти можна реальною матеріальною і грошовою допомогою, а не копійчаною економією, якщо вона взагалі є. У комірчинах містян — купа новорічних прикрас минулих років. У більшості міст ялинки давно штучні, багаторазового використання. Вмикати ілюмінацію не обов’язково. Скупчення людей? Ворог випускає по нас ракети залпами, не чекаючи ніяких ялинок».

* * *

«А в Києві, у храмі монастиря Василя Великого, молилися діти до Святого Миколая, просили миру для України, добра для своїх родин, Божого благословення і найцінніших на сьогодні дарунків для себе. Хай почує їх Святий Миколай, обдарує міцним здоров’ям, принесе мир, надихне успіхами в ділах кожного, і хай втіляться в життя всі їхні мрії. Дитяча молитва — свята».

* * *

«Живу у Львові як переселенка, доганяють роки, кажуть, нібито вже запізно для змін. Але я вирішила докорінно змінити професію. Мені пощастило! За п’ять місяців я буду — а таки буду! — класним перукарем з міжнародним сертифікатом. Почала я 1 грудня. В нас завжди є моделі, яким ми самі, під керівництвом досвідчених організаторів школи, робимо стрижку, зачіску та фарбуємо волосся. І мені ця нова сфера діяльності дуже подобається. Особливо коли клієнт залишається задоволений. Давно мріяла навчитися цій нелегкій справі. Не думала, що розпочну під час війни. А мрії повинні збуватися!»

* * *

«Я не знаю, чи це бачать з того боку парєбріка. Цей екстаз на вулицях, ці сльози людей, їхні руки, які тягнуться бодай доторкнутися до наших воїнів. Ці фури АТБ, які несуться вулицями Херсона через годину після офіційного входження ЗСУ. Чи розуміють рашисти, що це і є справжнє звільнення від окупації і що окупанти — це вони? Невже не проводять жодної аналогії, у них же, зрештою, пабєдобєсіє на скрєпах записане?

Що ж, таки змогли повторити. Тільки у цьому повторі фашистами стали вони».

* * *

«Головне — ми перестали боятися (рано чи пізно всі там будемо, й не обов’язково, що через війну). Але не хочеться мук і страждань. Коли рятувальники розкопували завали в нашому місті, знайшли двох молодят по 18 років, які лежали обнявшись. Як заснули, так о другій ночі їх і привалило. Мабуть, не встигли нічого й відчути — легка смерть. Дівчина була з нашого села, з багатодітної сім’ї. Дев’ять класів у місцевій школі, далі ПТУ. Познайомилася з хлопцем, почали жити разом. Війна вбила вмить обох. Боляче, гірко, адже такі молоді. Нікому не робили зла».

* * *

«У чотири роки я хотів бути котом. Потім — лікарем, льотчиком, водолазом, моряком, космонавтом, президентом, пожежником, рибалкою, банкіром, учителем, буддійським монахом, письменником, актором, футболістом, боксером, головою колгоспу… Нині я знову хочу бути котом…»

* * *

«Друзі, ми завтра на схід. Донецький напрямок. У напівсні снідаю, й ми мчимо на мікрорайон Космос. Там допомога космічна! Пані Світлана і її однодумці, Галинка та інші пані, наготували силу-силенну смаколиків — тут і маринади з квашеннями, варення, печиво, домашня випічка, яблука, теплі светри, подушки. І така важлива для бійців маскувальна сітка. Дякую, Жанно та Наталю, всі, хто в’язав вузлики з молитвами. Дякую 45-й гімназії! Маємо плетені при свічках шкарпетки, а ще дитячі малюнки й сувеніри. Вже до спакованих нам продовжують нести подарунки для бійців. Неймовірна всім подяка. Обіймаю, дорогі! Розповідатиму про вас побратимам на донецькому напрямку».

* * *

«Птахи кружляють над містом. Небо їм... бомбосховище. Тримаємося за стіни своїх домівок. За шпалери, фіранки і капці. За шелест спогадів — у листах, світлинах, записках із маминих посилок, листівках, малюнках наших дітей, які так рано дорослішають. Тримаємося за подаровані картини, за якими цілі історії. За малюнки, які вертають нас туди, де ми сидимо за столом із тими, хто вже ніколи більше не зайде зі словами: «Ось поглянь, це тобі доня намалювала, правда, гарно вийшло?» І не присяде за стіл. Не тому, що його вже нема, просто нема вже стола. І дому більше немає… Ми стали свідками, як наше миле лише нам зрозуміле і рідне буття за мить розірвала ракета, перетворивши його на купу мотлоху…»

* * *

«Завше, і в ковідні часи, і у війну, особливо вночі, мою квартиру освітлює лампа у квартирі в будинку, що навпроти, через проспект. Вранці вимикають світло. Вже звикла. Ми як одна віртуальна сім’я. Поєднані темрявою і світлом війни».

* * *

«Ролик про Аnti-Russian Christmas про «Захід, який голодує й замерзає без Росії» бачили вже? Мало того, що цей взірець пропаганди абсолютно брехливий, вони ще й спромоглися втулити туди некрофільські мотиви. Такі, щоб глядачів наприкінці знудило. Що за народ? Сам дохне й знищує все живе навколо».

* * *

«Ти поймі, еті pакети вам всем на благо», — зі вчорашнього дня ця клята фраза дзвенить у моїх вухах голосом давньої подруги. Вона в Mоскві, я у Києві. А розділяє нас цілий Всесвіт, який уже не перелетіти навіть за все життя».

* * *

«Нині важко всім. Особливо пенсіонерам. Не стільки матеріально — держава підтримує, гуманітарна допомога є. А ось уявіть: людина усенький день лише зі своїми думками, особливо якщо живе самотою. І суспільне життя тепер не вельми активне. Тому такими бажаними стали для нас заходи, які організувала обласна Спілка журналістів. Спершу це була зустріч колег-переселенців із ветеранами-журналістами і волонтерами. Крім жвавого спілкування, нам було приємно почастувати гостей українськими стравами. А ті своєю чергою і для нас приготували гостинці. Дуже приємне враження зосталося після тієї зустрічі. А ще керівниці спілки Наталя Кузьменко і Валентина Манжура разом із директоркою Запорізької філармонії Іриною Конарєвою зробили нам справжнє свято — запросили на новорічний концерт. Ніби відступили довгі місяці страшної війни, а чекання Перемоги стало таким реальним!»