• З Україною в серці

Листи крізь роки і печалі

Лариса ПИЛИПЕНКО.

Костянтин Ротань навчається в 11-му класі Центральноукраїнського наукового ліцею-інтернату Кіровоградської обласної ради. Допитливий юнак взявся дослідити сімейну історію рідної сестри своєї прабабусі — Марії Шумило-Скуйбіди по маминій лінії, яка емігрувала після Другої світової війни до США і проживала в Нью-Йорку. Він чув із дитинства перекази про далеку родичку, в сім’ї як дорогу реліквію берегли листи пані Марії до рідних. Доля відірвала її від роду, понесла світами, мов пір’їнку. Були часи, коли людина в еміграції вважалася навіки загубленою для батьківщини. Але наставало й потепління, тоді раділи кожній ниточці, що зв’язувала далеких рідних із незнайомим світом чужинського зарубіжжя.

КОСТЯНТИНА і тітку-прабабцю в часі розділяє століття, йому важко уявити рік 1921-й, коли вона народилася, але бажання зазирнути в минувшину, надто ж крізь призму листування, котре відкриває віконце в невідомість, було настільки великим, що у випускному класі він взявся за складну роботу, яку потім представив на конкурс Малої академії наук. Звичайно, під керівництвом мудрих наставників — кандидата історичних наук, доцента кафедри історії України Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка Світлани Проскурової та свого вчителя історії Олександра Якимчука.

«Перед нами у листах історія нелегкого вибору між можливістю жити в умовах неминучих репресій із боку радянського політичного режиму і долею вигнанців у пошуку кращого життя в іншій країні, — прокоментувала дослідження науковець Світлана Проскурова. — Доля пані Марії для багатьох колишніх остарбайтерів була типовою. Цікавим є досвід збереження української

ідентичності українською діаспорою США і плекання нею української культури в еміграції, її ролі у руйнуванні «залізної завіси», у відновленні зв’язків з Україною і формуванні проукраїнського лобі серед корінних американців. Історія цікава повсякденням родини Шумил (Скуйбід) як типових представників третьої хвилі української еміграції до США 1940-1970-х років. Якщо виокремити головну тему листів, то це ностальгія за Батьківщиною, якою Марія вважала тільки Україну».

Близнючки Марія та Галина Скуйбіди народилися у селі Богданівка Знам’янського району на Кіровоградщині в родині домогосподарки та ремісника. Були старшими серед чотирьох дітей і дуже близькими між собою.

Сім’ю зачепили розкуркулення, репресії, Голодомор 1932-1933 років також залишив тяжкі спогади в родині. Після закінчення Богданівської середньої школи 1937 року Марія вступила до педагогічного технікуму, який встигла закінчити до початку німецької окупації. Під час війни мешкала в рідному селі у батьків. Улітку 1943-го дівчину силоміць вивезли до Німеччини (м. Кельн) за програмою «Оst». На долю Марії випали поневіряння в Крефельді, де «якимсь чудом лишилася жива», а також у концтаборі у Бельгії. Нестерпні умови праці та нелюдське ставлення адміністрації змусили Марію тікати. Вона переховувалася два місяці у знайомого, теж остарбайтера із Західної України, Олекси Шумила, з яким і одружилася у вересні 1944 року, коли місто звільнили американці. Подружжя переїхало до США, у них народилося двоє дітей. Їхній первісток Ентоні добре вчився, опанував українську мову, писав українським родичам листи і пишався тим, що українець. Учився грі на фортепіано. Родина була активна серед української діаспори, церковної громади Нью-Йорка. Брали участь у Шевченкових днях, зокрема у святковому концерті на одному з телеканалів Нью-Йорка співали українських пісень під акомпанемент Ентоні. Разом із сином Марія виступала в Карнегі-Голі з українським музичним репертуаром.

Усі члени родини сумлінно вчилися і працювали, результатом був досить високий економічний статус сім’ї. Марія подорожувала як США, Канадою, так і Європою. В листах жінка описує навчання дітей у США: про предмети в школі, про те, що вчили українську мову.

Яким успішним не було б життя в еміграції, Марія тужила за рідною землею. Зі США до УРСР вперше приїхала 1964-го, зустріч із рідними відбувалась у присутності працівника КДБ в київському готелі «Інтурист», тоді ж вона також побувала у Львові — відвідала родичів свого чоловіка Олекси. Пізніше приїздила ще у 1975 та 1990 роках. До розпаду Радянського Союзу їй так і не вдалося побувати в рідному селі Богданівка, а це було її заповітною мрією. До омріяної незалежної України не могла поїхати за станом здоров’я, проте в США за її запрошенням побували рідні, зокрема двічі — сестра Галина.

Родина зберегла 68 листів Марії до сестри Галини, перші датовані 1944 роком, писані з німецьких Крефельда і Кельна. Далі йде американське листування. Подаємо витримки з них зі збереженням транскрипції.

«…Час цікавий. Може, ми ще жити будемо. Чи вернусь я коли на Рідну Землю! Чи побачу, як там сонце світить? От тільки тепер я навчилась радіти. Тепер я знаю і добре розумію ту різницю, що стоїть між ненавистю, злом і добром. Я уже добре зрозуміла, що значить «чужина». Я знаю тепер, хто ми такі, чиї ми діти і як нас цінять інші. Я умію цінити батьківщину і добре розумію зміст цього слова. Якщо хто не розуміє змісту цього слова, той не має права його вживати».

«…Я якимсь чудом лишилася жива. Я весь час перебувала в Крефельді. Там мене і застали американи. Наш терен, як вам відомо, тепер в руках англійців, а ми теж. З 3 березня ми нічого не робимо — сидимо в лагерах, їсти дають тепер добре».

«До літа 1943 року я була на місці. Мені було не зовсім зле, але я не могла терпіть теї неправди, що бачила навкруги. Ну мене і таких як я забрали і вислали в концлагера до Бельгії, де ми копали окопи на передових лініях. Нас падало по півсотні на день від куль і голоду. Я не могла терпіти і мусила звідти тікати».

«Мене хлопець з Західної України, теж українець, звідти забрав і переховував 2 місяці… Ми дістали документи і рішили одружитись, бо мені не хотілося знову в тюрму. По знайомості нам дали шлюб… Мешкали в бараках, мали окрему кімнату і не зле жили, хоч робили дуже. Ми не бачили дня і сонця, бо йшли до роботи було темно і приходили було темно. Нас не рахували за людей, проганяли з тротуару, коли ми йшли. Ми не мали права заходить в кіно, склеп, парк, їхати трамваєм».

«Мій чоловік взагалі освіти не має, бо він жив і виріс між чужими людьми. Його батько був багатим, а мати бідною, то вони не подружились через це і його батько виїхав у Америку, продавши свій маєток… З Америки він допомагав Олексі як міг і після війни прислав нам папери, щоб ми їхали до Америки. Але то забрало нам пів року, поки ми поїхали, і якраз в той час, як ми вже їхали кораблем, його батько загинув у автовій катастрофі абсолютно не лишивши по собі ніякої заповіді. Те невелике майно, що він мав, усе забрала держава, а ми положили вінок на його могилу і почали із праці рук».

«…Дорогий тато і мамо — я дуже багато винна Вам, але поки що те, що можу, по силі моїх матеріальних можливостей буду Вам посилати. В пачці є 2 цілі шкіри на верх, 2 р. чобіт, 2 менші чорні, на підкладки, підошви і т. д. Все на 2 пари чобіт, 20 ярдів кордирою (таке як плюш чорний в квіточки) то для мами і всім жінкам… по маленькій вовняній хустинці, а мамі також тепла вовняна і татові светр. Я вибирала все, щоб для Вас було практичне. Ту матерію можна прати і не треба викручувати і прасувати тоді не треба. Я вишлю грошей, тепер ніби можна вже — на оплату шевцеві, щоб пошив Вам чоботи, тату і мамо…»

 «Тоні ходить у 5-й клас. Він говорить, читає і пише по українськи. Вишліть фото із сестрою і братом, Тонік уже мені каже, що він певно не має ні бабці, ні дідуся, бо навіть на фото Вас ніколи не бачив».

«Ціле літо я дуже тяжко працювала. Немає кому жалітись: чи хвора, чи здорова, чи щаслива, чи ні. Кругом чужі мури і чужі люди — то хіба зрозуміють чи поспівчувають. Бо я «тяглова сила».

«Дорога сестричко! Тепер дещо про те, що ти запитувала. Мені тепер 37 років, а поки я до рідної хати доїду чи рахувала скільки мені тоді буде? Якщо ти забула, то почитай останні ухвали парт­з’їзду. Я «Правду» і тут можу купити скільки хочу і також всю Ком. [Комуністичну] пресу. … Ну а що ж мене чекає дома? Це моя досмертна мрія і бажання — вернутись додому і побачити Вас. А тільки не в другу Тайгу… Якщо все гарно так, як ти пишеш, я тішусь, але чому ти і досі не вислала навіть якої-небудь знімки? Хоч би куточок садка, хати, городу мені на пам’ятку прислали, другі шлють, а ти навіть фото обіцяєш уже 10 років і досі немає…»

«Тепер дещо за себе. Ти і Ви всі цієї країни не знаєте. Отож тут є все, що де є в якому куточку світа. Всякі овочі цілу зиму і літо помідори, кавуни, дині, огірки, все можна купити на Різдво, на Великдень і Тройцу за ту саму ціну. Про обув і все інше навіть нема що говорити, то кругом повно всього. Тільки треба мати гроші. А щоб мати гроші, треба мати працю. Маю холодильник, машинку для прання, машину і уже п’ятий рік їжджу (я уже 4-й рік маю право їхати автом) авто. Мені бракує життя, а до життя все маю. А то все, що робить людину щасливою, лишилось навіки певно біля тебе, сестричко, у тій хаті, садку, річці, де ми разом росли. Гроші і матеріальні вигоди нікого ще не зробили щасливим. Так і мене. Ти можеш сказати, що я забула, як смакувала ті кісточки з абрикос, що ми збирали у Рогівців у садку, — ні, я не забула. І тепер як про те думаю, то слина котиться і капають сльози, але мені здавалось, що тоді я почувалась щасливішою, як зараз...»

«Тепер ми послали Тоні до школи до Європи в Іспанію. Там є 2 католицькі міжнародні університети. Один у Мадриді, а інший у Гренаді. Ми ще не знаєм, де його приймуть… Ми хотіли, щоб він побачив, як бідніші люди живуть і вчаться. Бо тут молодь зовсім попсута добром».

«Мій день починався у 3.30 рано і ніколи не кінчався раніше як 12 год півночі. Я і тут пробувала щось собі здобути, школу я закінчила, хоч як не було тяжко, але працювати за фахом не довелось, бо ми купили цей готель і тепер треба робити усе. Ви не можете уявити — це є величезний будинок, 26 самих спалень, 2 їдальні на 72 особи, вітальня має 9 самих диванів і зо 2 дозини фотелів, столи, столики, лампи і вся холєра, яку мої 2 руки мусять завжди витирати, виполіскувати. Як я маю люди в кімнатах, то маю ще 2 помічниці, я як ніхто стараюсь усе зробити сама, а крім того кухня вся на моїй голові. Тільки робимо, щоб від одних узяти гроші, а другим дати».

«Я не хочу їздити по містах, що мене не цікавлять. Я хочу бути з вами. Відвідати ті міста, де ми виросли, учились і працювали. Зустріти знайомих і рідних. Звичайно, цікаво більше де побувати, але на все треба часу, я не знаю, скільки його можу вкрасти. Я одну мету в житті ще маю, побачити ще раз Україну, тебе, брата, ваших дітей і, якщо можливо, ті місця, де ми росли і вчились».

«Зараз 5.30 ранку. Тільки 10 годин часу нас розділили і не розумно було чекати 32 роки, щоб той час подолати. То справді був такий короткий час. Ми дуже мало були удвох — завжди у товаристві. Ще так багато хотілося б сказати. Але тепер уже так довго не мусимо чекати. Я усіма і усім задоволена. Крім одного: коли я переходила таможню у Москві, виповняла другим членам групи декларацію (що везли із собою, а свою наспіх написала), бо фактично нічого, як ти знаєш, цінного не везла, крім того, що уже було відомо і записано. Виявилось, що той годинник, що Іванко Олексі подарив, був золотий, а я не знала. Я думала, що він звичайний, позолочений, якби я знала, що то таке дороге, я б ніколи не взяла. Мені через ті дурні річі перекинули усе кругом. Та ще і назвали фашисткою, що мене дуже образило і знервувало».

Останній лист, приведений у дослідженні, датований червнем 1974 року, після перших відвідин Марією України. Вона приїздила іще, остання подорож і зустріч з рідними відбулися в місті Кременчук 1990-го. А через рік рідні по обидва боки океану вітали набуття Україною суверенітету. Здійснити свою заповітну мрію — побувати в незалежній Україні — Марія так і не змогла через стан здоров’я. Але душею линула в рідні краї, милу серцю Богданівку, аж до останніх днів, до 2012 року.