Урок совісті від Василя Iвчука

Ліна ТЕСЛЕНКО,

співробітниця Національного музею Голодомору-геноциду.

«Голод — то страшне, не дай Боже кому таке пережити, як нам. Люди непритомніли... Їсти не було чого. І нікуди не випускали нас із села, щоб залишалися працювати в колгоспі. Всі були голодні. Нас, дітей, школа спасала. Бо мали хорошого директора Василя Яковича. Всю школу врятував. А його розстріляли в Биківні...»

ЦЕ СПОГАДИ очевидиці нещадного винищення українства Ганни Поштар (1922 р.н.) із села Дударків Бориспільського району Київщини про директора місцевої школи Василя Івчука, які співробітникам Музею голодомору вдалося записати декілька років тому. В дні, коли ми вшановуємо 90-ті роковини Голодомору-геноциду, цю непересічну постать варто згадати, щоб висловити свою вдячність за врятовані дитячі душі. Тим паче, що 21 листопада виповнилося 120 років од дня народження доброчинця.

Василь Івчук народився 1902 року в селі Яблунівка Берездівського району на Житомирщині (нині — Хмельниччина) в заможній селянській родині. Закінчивши Вищі учительські курси, викладав у школі історію. Зовсім молодим, у 29-річному віці, був призначений на посаду директора неповної середньої школи в селі Дударків. Учні згадують його не тільки як талановитого вчителя, на уроках якого завше було цікаво, а й чудового організатора. Коли село оговталося після важкого 1933-го, він створив при школі велику кількість різноманітних безкоштовних гуртків: спортивний, художній, співочий, музичний, танцювальний, стрілецький, драматичний, юних мічурінців, юних санітарів, а також майже з усіх шкільних предметів! Це абсолютна рідкість для тогочасного села!

А в 1932-1933 роках організаторські здібності та добре серце директора допомогли врятувати сільських дітей од мученицької смерті. Школа взяла в оренду колгоспну землю, на якій вирощувала городину, також при навчальному закладі діяло підсобне господарство — було двоє коней, корова. Це дало змогу забезпечувати дітей гарячими сніданками. «У школі варили капусняк з галушечками маленькими, четвертушечку хліба давали... Я юшечку посьорбаю, а галушечку додому несу, і хлібця шматочок, бо вже сестричка підпухала і батько», — ділилася своїми спогадами згадана вище Ганна Поштар.

За сумлінне навчання особливо старанним учням додатково давали шматочок хліба. Дітям, які від знесилення вже не могли прийти до школи, Івчук відправляв харчі додому. Також директор домовився з Дарницьким м’ясокомбінатом про проходження дітьми «виробничої практики». Після навчання школярі виходили на прополювання сільськогосподарських культур і за це отримували черпак супу, а з ним — і шанс на життя. Все це врятувало від голодної смерті близько 200 учнів школи (їх усіх встановили поіменно), а також учительський колектив.

Директора не лише діти любили, його шанували дорослі односельці. Проте активні й авторитетні люди повсякчас були «на олівці» в радянського режиму. Василь Івчук не став винятком. У 1932 році його вже намагалися звинуватити у контрреволюційній діяльності й навіть арештували. Тоді біда тільки дихнула в обличчя своїм смертельним подихом: через відсутність доказів учителя звільнили з-під варти. Та коли 1937-го настав страшний «червоний терор», у його криваві жорна потрапив і директор Дударківської школи.

Як згадували потім учні, сонячної погожої днини 17 травня 1938 року вчителя забрали з квартири на території навчального закладу. Він востаннє пройшов шкільним подвір’ям, де гралися діти. Відтоді його більше не бачили. Дружина Тетяна Матвіївна з донькою Євгенією та сином Василем була змушена виїхати із села, позаяк із тавром «сім’я ворога народу» в Дударкові небезпечно було залишатися...

Лише через багато років тут дізналися правду. Історія пошуку подробиць про долю вчителя почалася зі шкільного фото. На знімку, який датується 1937 роком, він в оточенні своїх учнів та колег. Колись таке фото дивним чином зникло з альбому історії школи. Але не з пам’яті учнів. Дітьми вони розпитували батьків, що сталося з їхнім улюбленим директором. Ті розповідали неохоче й тільки пошепки — боялися, та й самі нічого не знали про вчителя. Зник, мов те фото з альбому...

Коли Україна стала незалежною і з теми Голодомору було знято табу, врятовані учні й викладачі зробили все можливе, аби повернути ім’я Василя Івчука в історію школи, села й усієї України. Почала цю діяльність нині вже покійна вчителька Ольга Євдокимівна Сидоренко, великий пошук здійснили Григорій Охріменко та Іван Сидоренко — учні Івчука. Згодом приєдналися інші педагоги та учні. З розповідей старожилів та архівів вдалося відновити життєпис Василя Яковича та штрихи його смерті.

Із кримінальної справи репресованого вдалося дізнатися, що Івчука було звинувачено в участі у контрреволюційній повстанській організації та антирадянській пропаганді. Під тиском слідчих 27 травня 1938 року він обмовив себе, заявивши, нібито «…є активним учасником контрреволюційної націоналістичної організації, котра ставила своїм завданням за допомоги Польщі й Німеччини повалення Радянської влади шляхом збройного повстання в тилу Червоної армії в момент оголошення Польщею війни Радянському Союзу». Цілковита маячня, але саме це було потрібно, аби засудити чесну людину до страти.

Страшний вирок — розстріл — було виконано 2 жовтня 1938-го в одній із київських в’язниць, а тіло вчителя вивезли до Биківнянського лісу. Василеві Івчуку було лише 35 років...

Усвідомлюючи, що рятівник їхнього села має право бути гідно пошанованим, колектив Дударківської школи 2007 року звернувся до вищих органів влади з проханням нагородити вчителя. Сподівалися на грамоту чи медаль. Новина ж перевершила всі очікування: Василеві Івчуку присвоєно звання Героя України! Вшанували мужню і милосердну людину й у самому Дударкові — на приміщенні школи тепер є меморіальна дошка.

«Чому важливо досліджувати такі історії? Бо коли йдеться про Голодомор, то найчастіше згадують, що українці були жертвами, яких прирекли на смерть, — каже заступниця генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду Юлія Коцур. — Але в тому страшному мороці були люди, які навіть у важких і небезпечних умовах рятували ближніх. Ці аспекти історії дуже важливі для розуміння того, якою сильною і могутньою нацією ми є. І навіть зараз, у війну, ми бачимо, що українці попри все гуртуються, допомагають одне одному, навіть в окупації. І оця наша взаємодопомога має глибоке коріння… Голодомором морені, але нескорені — це про нас, про нашу ідентичність, яка виявляла себе тоді й виявляє зараз, під час війни».

Василь Івчук назавжди залишився в пам’яті своїх учнів і ще довго буде прикладом для наступних поколінь. Адже дав їм свій головний урок — урок людяності й совісті...

P.S. Музей Голодомору розшукує нащадків Василя Івчука. Відомо, що в 2007 році Зірку Героя отримав його онук Юрій Васильович Івчук. Будемо вдячні за будь-яку інформацію про родину Героя (електронна адреса для контакту memoholod@ukr.net).