Кам’яний хрест

Микола НЕЧИПОРЕНКО.

Дніпропетровська область.

На площі в Дніпрі, яка прилягає до центрального залізничного вокзалу, наприкінці минулого року відкрили пам’ятник жертвам Голодомору і політичних репресій. Але мало хто знає, що було вінцем цієї історії, котра розпочалась у січні 2006-го. Тоді тут, на місці знесеного монумента Григорієві Петровському чималий гурт небайдужих патріотично налаштованих людей поставив дерев’яний хрест як тимчасовий знак на згадку про загиблих у роки голодного мучеництва українців і політичних репресій.          

СПРОБИ знести «примітивний» дерев’яний хрест «на виду в головних воріт і візитної картки міста» були не раз. Однак ніхто так і не посмів це зробити, хоч і замінити його на повноцінний пам’ятник місцева влада не квапилась. А ця місцина наче волала: «Люди, схаменіться, згадайте знищених колективізацією та голодом селян, яких під стінами залізничного вокзалу скосив і поклав у могили комуністичний режим!» Адже стали відомі підтверджені документами два розбої та дві розправи, вчинені тут у тридцятих роках минулого століття. Перша була наслідком ліквідації куркулів та заганяння всієї селянської спільноти до колгоспів. Що селяни всюди опиралися цьому, сьогодні добре відомо. Бунти і повстання на Придніпров’ї жодного села, мабуть, не оминули. Сталась у краї і мало не тисяча так званих волинок — жіночих бунтів. У січні-березні 1930 року бунтівних жінок заходилися звозити до Дніпропетровська, щоб відправляти їх із дітьми до Сибіру. Втім, дуже багато з них туди не доїхало, чимало й у поїзд не потрапило: померли від катувань та виснаження. За спогадами свідків, уже тоді «у сквері перед залізничним вокзалом почали купами хоронити перших померлих». Бо «помирали штабелями, відвозити ж не було кому — копали ями і загортали прямо тут».

Друге страхіття мало місце у 1932-1933 роках. Коли у селах навкруги в родинах не стало їжі, люд «валками» йшов у місто і діточок своїх вів. Там, надіялися, померти не дадуть. А насправді відбувалося навпаки. Ось читаємо пункт 8-й рішення бюро Дніпропетровського обкому КП(б)У від 21 лютого 1933 р. «Про заходи боротьби з бандитизмом та злочинністю у Дніпропетровську та інших містах області»: «В тижневий термін завершити очистку базарів, ночліжок та вокзалів від живих і мертвих саботажників колективізації і хлібозаготівель». Цьому передувало спецповідомлення залізничного управління «про випадки смертей від голоду та виснаження на вокзалі станції Дніпропетровськ». На сьогодні зібрано і численні свідчення та спогади старожилів — свідків тих страшних подій. Вони розповідають не про поодинокі, а про масові випадки «смертей селян, що збиралися на вокзалі з усієї області». І про те, що коли померлих набиралося десятки й сотні, а «відвозити не встигали», то їх «хоронили переважно на поляні перед вокзалом».

Все це стало відомо завдяки діяльності Музею спротиву Голодомору, ідея створення якого визріла у Дніпрі у пору намагань громадськості відкрити врешті-решт на Привокзальній площі меморіал. А ще точніше — завдяки доктору історичних наук Наталі Романець, яка багато років наполегливо збирала й аналізувала документальні матеріали та письмові й усні спогади старожилів, пов’язані з голодовкою тридцятих років (такий термін використовували колись селяни). І тепер Наталя Радомирівна певна: «Не викликає сумнівів навмисне вчинення тоталітарною владою Голодомору шляхом геноциду в Україні селянських мас та спланованої конфіскації в них урожаю зернових та інших харчових продуктів». З іншого боку, «досі існує помилковий стереотип про начебто безхребетного українського селянина, який покірно чекав, поки його заморять голодом. Навпаки, там і тут селяни відчайдушно захищались і громили осередки радянської влади. Чого варте лише Павлоградське повстання, яке охопило села майже десяти нинішніх громад! Інша річ, що сили та спроможності були нерівними, отож повстання було жорстоко придушене».

Ті трагічні події були висвітлені на документальній виставці «Геть комуну та радянську владу: спротив селян Дніпропетровської області насильницькій колективізації та Голодомору», яку вищезгаданий музей розгорнув на Привокзальній площі обласного центру напередодні відкриття кам’яного хреста у пам’ять про замучених голодом і репресіями.

Була ідея, кажуть ініціатори відкриття пам’ятника, встановити біля нього стелу та викарбувати на ній імена всіх померлих тут у роки колективізації і Голодомору. Проте не склалось. А мені принагідно згадалася новела Василя Стефаника «Камінний хрест». Її герой Іван Дідух увесь вік тяжко працював на землі, обробляючи височенький горб. Врешті-решт у пошуках кращої долі вирушив до далекої і невідомої Канади. А на рідній землі на згадку про себе і своїх рідних на горі, якій низенько кланявся щодня до землі, поставив камінний хрест і написав на ньому своє ім’я та імена всіх близьких…

Нехай люди закарбовують у серцях пам’ять про мільйони українських селян — жертв небувалого у світі геноциду. І про те, що багато хто з них чинив спротив катам народу до останнього подиху.