«Буде, не зникне наш рід...»

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Щороку наприкінці листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років і масового штучного голоду в 1921-1923 та 1946-1947 роках. Унаслідок цих геноцидів ми втратили мільйони співвітчизників. Тож спогадуємо померлих мученицькою смертю і закликаємо
людей в усьому світі докласти зусиль, аби подібне більше ніколи не повторилося.

_{Через кордон перекидали... пироги}

«У 70-х РОКАХ минулого століття до нас у гості з Криму приїхали батьки моєї дружини. Тесть, який працював черговим на вузловій станції «Джанкой», пригадав свою молодість. «Нам, залізничникам, — повідав він, — щодня видавали по 400 грамів хліба. В цей же час просто між коліями були кагати із зерном, які охороняли так звані червонопетличники: тоді погонів іще не було, лише петлиці. Тільки за те, що наблизишся до зерна, тебе могли розстріляти, тому ми обходили ті кагати десятою дорогою. Осінній дощ і перший сніг утворювали з пшениці та болота кірку близько десяти сантиметрів — вона й захищала нижнє збіжжя», — повідав уродженець Мізоча, що на Рівненщині, 83-річний Микола Мосійчук. Гортаємо далі сторінки його незрадливої пам’яті.

«Одного разу тесть, тоді 25-річний черговий по станції, поїхав на велосипеді у своє село Веселе, що неподалік Джанкоя, — розповідає чоловік. — Й уздрів там страшну картину: в улоговині посеред села стояла підвода, а на неї зносили тіла односельців. Він упізнав одного знайомого, другого… «Ще вчора були живі...» — почув голос сусіда. Блискавкою помчав до батьків, які мешкали трохи далі… Мама саме варила юшку з кропиви, а тато лежав і порожніми очима дивився в одну точку: він згасав… Молодий залізничник, який мав у торбинці хліб і чай, урятував батька».

Микола Мосійчук, який тоді працював головою правління Сарненської райспоживспілки, обурено вигукнув до тестя: «Батьку, та що ти таке кажеш?!» Адже його поколінню ніхто не розповідав про Голодомор — ні вдома, ні в школі, ні в інституті…

«Відтоді ця табуйована в радянський час тема не давала мені спокою. Я почав розпитувати маму, вітчима — вони мовчали, — веде далі чоловік. — Утім, якось вітчим, що був родом із Розважа Острозького району, таки обмовився. Про те, як селяни збирали крупи, цукор, борошно, щоб усе це передати на Хмельниччину. Адже по сусідньому селу Вельбівне проходив кордон між тодішньою Польщею (до 1939 року до її складу входив і нинішній Острозький район Рівненщини) та СРСР, в якому перебували сусідні села Хмельниччини. Таким чином, на Рівненщині голоду не було, а вже за кілька кілометрів помирали без їжі родичі тутешніх селян…

Отак, було, напечуть наші люди пирогів, стануть біля кордону та й кричать до родини: «Ходіть ближче, ми вам пирогів дамо!» Прикордонники тут як тут: «Не можна! Стріляти будемо!» Та українці не були б українцями, якби не знайшли виходу. Люди загортали пироги в пакунки, чіпляли їх на великі палиці, розкручували й закидали на радянську територію. Дітвора ловила ті пакунки. Отак і виживали».

_{Надвисока ціна}

ДО РЕЧІ, рівненське прикордоння рятувало не тільки сусідню Хмельниччину, а й Житомирщину.

Приміром, родина 70-річної Євгенії Бакай мешкала в Корецькому районі, а кордон із «червоною» Житомирщиною проходив по річці Корчик.

«І наші родичі, й незнайомі люди правдами й неправдами виштовхували через кордон своїх дітей. Знали: ми їх порятуємо від голоду. Справді, чи не в кожній хаті в селі були нові члени сімей».

Тобто територія, яка до 1939 року була частиною Польщі, відіграла свою рятівну роль не для однієї української родини. Чомусь напрошується порівняння з нинішнім польським прикордонням: у ХХІ столітті тут першими рятують українських жінок та дітей од війни… Світ здригається, але, на жаль, не робить рішучих кроків для її припинення. Натомість кремль знову хоче влаштувати голод для чималої кількості людей на планеті, маніпулюючи «зерновою угодою» на свій лад. Україна, чи не найпотужніша житниця світу, досі позбавлена повноцінної можливості поділитися зерном із тими, хто гостро потребує її хліба просто заради фізичного виживання! От і напрошуються відповідні паралелі…

А надто тоді, коли аналізуєш: Голодомор 1932-1933 років визнало геноцидом українського народу із 2004 року лише… 17 держав. Нині ж ПАРЄ стала першою міжнародною організацією, яка в жовтні проголосила росію державою-терористом. А 14 листопада Генасамблея ООН ухвалила механізм компенсації Україні збитків, спричинених війною, яку розв’язала рф. «За» проголосували 94 країни, «проти» — 14, утрималися 73. Останнє засмучує найбільше. Себто війна, яку розпочав кривавий путінський режим в Україні, смерті наших захисників та цивільних жителів, серед яких дуже багато дітей, руйнація країни в центрі Європи досі болить далеко не всім…

Я цілком свідома того, що геополітику вершать, зокрема, й недолугі правителі, тільки от розплачуються за їхні фатальні помилки цілі народи. Моя нація платить за право просто жити на своїй Богом даній землі надвисоку ціну. Так було у 1932-1933 і в 1946-1947 роках, коли потворна сталінська влада заповзялася вигубити українців найжахливішою смертю — голодом. Так є і сьогодні (кричати хочеться від того на всю планету!), коли ми платимо цвітом нації за хворобливу уяву нового кремлівського карлика. Ну де, скажіть, ці злі створіння беруться на наші голови? Які матері народжують нелюдів?!

_{П’ять свічок Франціски Томагашевої}

ПАНІ Франціска, яка багато років мешкала в Рівному, вже відійшла за Вічну межу. Втім, із пам’яті не йдуть її спогади…

«Родом я із села Дмитрівка Бердичівського району Житомирщини. Восени 1932-го так звана червона валка забрала в нас усе збіжжя, не залишивши ні горошини, ні квасолини… Ми сушили жолуді та лушпиння картоплі, мололи це на труху й пекли такі пляцки. Якось зайшов сусідський хлопчина, мама дала йому той пляцок. То він схопив її за руки й почав цілувати! Пригадую, як ми з татом поїхали підводою до Бердичева, так мене з неї зняли, а його під охороною змусили возити тіла тих, хто помер від голоду. З нашої сім’ї вижила тільки я, найстарша, — молодші всі повмирали. Тож коли ставлю свічку у пам’ять про них, бачу аж п’ять язиків полум’я…»

Із шістьох членів родини Григорія Мірошника з села Чечеліївка Петрівського району Кіровоградської області вижив лише він: померли двоє братів, сестричка, тато й мама… Шестирічне хлопченя боялося людей, дичавіло на очах… А потім малий Грицько почав ходити з сусідами на роботу в колгосп.

«Тим, хто там працював, давали таку собі юшку з пшона. Тож навіть примовка з’явилася:

— Куди йдеш, куди йдеш,

куди шкандибаєш?

— У колгосп по кандьор —

хіба ти не знаєш?

А як не йдеш на роботу — нема й кандьору», — пригадував пан Григорій.

_{«Зерносховище» волає: не забудь!}

ПЕРЕВАЖНА більшість тих, хто дивом вижив у роки Голодомору, тепер служить Господові на небесах… Але з нами живе згадка про них. Та, що в кожній свічечці, яка цими днями світить у наших вікнах. І котра втілена в художніх творах…

Скажімо, Рівненський обласний академічний музично-драматичний театр розпочав нинішній сезон масштабною постановкою про Голодомор — «Зерносховище» за однойменною п’єсою Наталки Ворожбит. Це спільний проєкт українських митців — уже згаданого Рівненського та Одеського драматичного театру ім. В. Василька. Режисер постановки — Максим Голенко (м. Одеса), продюсер — народний артист України лауреат Шевченківської премії Володимир Петрів (м. Рівне). На сцені оживає оголена страшна правда про те, що довелося пережити українцям 90 років тому на прикладі села Зелений Кут на Полтавщині… У часи войовничого атеїзму нелюдський режим перетворив храми на зерносховища — а поруч, наче свічки, згасали від голоду працьовиті селяни. Але їхні душі оживають, аби сказати тим, хто вижив і хто ще народиться: «Не забудь! Не пробачай!»

_{«Марія» — перший роман про Голодомор}

СЬОГОДНІ «Марію» можна (і варто!) вільно придбати, щоб, як і «Кобзар», тримати на покуті в кожній українській хаті. А от у минулому столітті про цей роман знало обмежене коло людей на Заході України. Улас Самчук писав його в 1932-33 роках на Рівненщині, отримуючи інформацію від людей, яким вдавалося перейти кордон. У 1934-му «Марія» уперше вийшла друком у тодішньому польському Львові. Певна річ, до радянської України не потрапила. 1941-го, коли роман перевидали, цьому завадила війна. А далі… в забутті надовго залишився не тільки твір, а й автор — уродженець села Дермань на Рівненщині. І лише в 1991-му «Марія» побачила світ у незалежній Україні.

Цікаво, що вже 1994-го роман (і теж уперше) дістав сценічне втілення: рівненські театрали створили за ним потужну драму «Сльози Божої матері». Адже ця літературна праця має біблійний підтекст і складається з трьох книг. Навіть ім’я головної героїні автор обрав не випадково — як у матері Ісуса Христа. Це збірний образ українських жінок, яким присвячено роман. «Матерям, які загинули голодною смертю в Україні в роках 1932-1933…» — написав Улас Самчук.

Виконавець ролі Корнія (другого чоловіка Марії) вже згаданий вище Володимир Петрів пригадує:

«Моя мама родом із Дніпропетровщини, в її родині було 11 дітей, і безжальні жорна голоду не пошкодували їх. Коли працював над роллю, перед очима стояли жахіття, про які розповідала мама. Останні слова українського селянина Корнія на цій землі звучали так: «Може, ще виживе, може, ще буде, не зникне наш рід…». Про що він говорив, коли вже знав, що голод забрав усю його сім’ю? Звісно ж, про Україну, в незнищенність і щасливу долю якої щиро вірив Улас Самчук».

Геноциди і сталіна, і путіна спрямовані на те, аби подолати опір українців, провчити непокірних, виховати лояльність та перетворити тих, хто залишиться, на «радянських/ російських» людей. Ці злочини проти українців чиняться за однаковою двоетапною схемою. На першому етапі режим намагається знищити нашу національну ідентичність, на другому — нав’язати свою. Це було метою сталіна й залишається метою путіна.

Між інформаційними і пропагандистськими кампаніями періоду Голодомору та нинішньої російської агресії дуже багато спільного. І тоді, й тепер росія провадить масштабну дезінформацію для підготовки своєї внутрішньої аудиторії до скоєння чи схвалення звірств, а також приховування злочинів. І тоді, й тепер рф розраховує на байдужість заходу, силу страху перед нею та створює паралельну штучну інформаційну реальність, далеку від дійсності.

За матеріалами Українського інституту національної пам’яті.