Дім, у якому мешкаю я

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Фото автора.

Найбільш густонаселений район у Харкові — Північна Салтівка — став відомим через нещадні бомбардування росіян, адже звідси до ворожого кордону — 27 кілометрів. 24 лютого о 9-й ранку я вже знімав на телефон бій у Циркунах, коли наші строковики не дали прорватися сюди танковій колоні ворога.

ТУТ я мешкав до великої війни. Під’їжджаю до свого будинку — ось він із фасаду, з двору. А це слід од вирви, яку засипали комунальники. Чималенька, видно, була яма. Дивно, але слідів саме цього вибуху на найближчих будинках небагато. Вибило шибки у вікнах поверхами вище і нижче, а в моїй квартирі — цілі. Може, через те, що там залишалась ікона Спасителя? Їй понад сто років. Подарував мені образ Борис Миколайович Колногузенко — відомий на всю Україну, та й не лише тут, хореограф родом із Кубані. Це ікона його діда Митрофана Глека, затятого козака, який не цурався українства.

Захистила будинок і сусідня шістнадцятиповерхівка. Побита, обгоріла, зі зруйнованим під’їздом, вона прийняла ракети та снаряди на себе. Щоправда, прилетіло двічі на дах та в одну з квартир на сьомому поверсі мого будинку. Там снаряд не розірвавсь, і його цілісіньким вивезли сапери. В іншому разі обвалився б під’їзд, як у шістнадцятиповерхівці.

Утім, ті влучання безслідно не минули: в сусідки, наприклад, тріщини на стінах кімнат. А в мене лише у кухні на стелі відстали шпалери. Якби не комунальники, що подали воду в березні, яка через пошкодження в трубах затопила кілька, зокрема й мою, квартир, зіпсувала меблі, одяг, що потім вкрився цвіллю, то було б і зовсім добре.

Нині мій район заселяється. Це видно з кількості автомобілів, що з’являються під будинками, людей, котрі тягнуть клумаки до раніше полишених квартир. «Скрізь добре, а дома найкраще», — говорить літнє подружжя, несучи пожитки. Ми, українці, такі: скільки разів у своїй історії починали нову сторінку, повернувшись на попелище...

Йду через спалений базар «Наталка»: покручені металеві конструкції, побите осколками скло вітрин. Це снаряд зрикошетив од стіни нашого будинку й поцілив сюди. В хлібному магазинчику, що зберігся, сидить жіночка. «А раніше тут старша пані торгувала, так?» — запитую. «То була моя мати», — відповідає молодичка. Вона тепер привозить хліб тричі на тиждень. Хвалиться, що не сама тут, он двічі на тиждень чоловік із м’ясом приїжджає. Знаю я його — з Максимівки, що коло Богодухова. Ціни, певна річ, не довоєнні, а захмарні... Підчеревина близько 300 гривень. Але у війну харчі ніколи не були дешевими.

Оце і вся торгівля на два мікрорайони — 4-ту та 3-тю Салтівки. Обоє вкупі на добрий райцентр тягнуть — тисяч із 50 душ. Ті, хто вже повернувся між руїни, розповідають, що тут і овочами торгували, але прийшли якісь чиновники абощо і прогнали того чоловіка. Напевне, не заплатив... Тож нині, аби купити бурячка на борщ, потрібно добиратися хто­зна-куди. Я так думаю: щось представникам влади чи кому там не сподобалося, то нехай забезпечать альтернативу. А то нічогісінько... Щоб тільки заборонити. Війна цих самодурів аніскільки не змінила.

Так чи інакше, але щось таки робиться. Біля деяких будинків стоять крани, будівельники залатують дірки легкими пінобетонними блоками, забивають подекуди вікна ДСП. Зима на носі, треба ворушитися, бо інакше до весни дощі й морози зруйнують те, що встояло.

За два дні перед тим, як я навідавсь у свою квартиру, в наш та сусідні будинки подали тепло. Перший та другий під’їзди з опаленням, а мій ні. Мешканці починають дізнаватись у тепловиків, чому так. Відповідають, мовляв, лічильник ми зняли, та він кудись подівся, через це й не підключили... Гуртом починаємо тиснути на тепломережі. Лічильник урешті знайшовсь, але слюсар, який його знімав і, відповідно, має ставити, вже працює в іншому кінці Харкова. Знаходимо чоловіка, міркуємо, як стимулювати його змонтувати пристрій та подати тепло.

Зі слюсарів тепер пил здувають, вони нарозхват. Не так давно багатьох, кажуть, звільнили з роботи. А хто ж відновлюватиме зруйновану Північну Салтівку? Думаю, от як глянеш побіжно, то все в нашому місті добре, а копни глибше, то бардак бардаком. Вікна, яких у будинку відсотків 80 не вціліло, люди ремонтують самі.

— Не хочу з ними зв’язуватися, — пояснює сусідка, маючи на увазі міську й центральну владу.

...Поки що між руїн я почуваюся, ніби потрапив у порожнечу.

— Справді пустка, — погоджується зі мною продавщиця хліба посеред знищеного базарчика, оточеного побитими й обгорілими багатоповерхівками.