Наша пошта

Рядки з мережі

Читала і занотовувала
Лариса ПИЛИПЕНКО.

«МЕНІ болить, що у ХХІ столітті продовжується винищення українців. Колись ми всі мовчали, бо це було не в нашій сім’ї, не з нами, ми дозволяли росії вирішувати, яку нам музику слухати, яке кіно дивитися, яких політиків обирати, і ментально існували в совку... Але тепер ми й дружні країни не мовчимо, ми кричимо про Бучу та Ізюм, і ЗСУ стоять за нас горою на передових позиціях. Так, дуже страшною ціною. Нас світ чує, і ми себе бачимо, тож маю надію, що це росії більше ніколи не зійде з рук, бо вже всі побачили її справжнє обличчя. Як писав мій тато Грицько Чубай: «Посміхайсь до нас, місяцю! Посміхайся до нас, як колись! Нехай і на сей раз вони в нас не вполюють нічого».

* * *

«Пів тисячі хлібин і майже три тисячі пиріжків для захисників випекли у старенькій печі подружжя Кондрашенків та їхні помічники. Євген Миколайович і Галина Олексіївна з села Цибулеве Дмитрівської громади на Кіровоградщині нині відзначають 65-річний ювілей — залізне весілля. Вірять: справжні почуття живуть вічно. А ще вірять у перемогу України і замішують тісто на хліб і пиріжки для наших славних воїнів. Низький вам уклін і велика подяка за вашу людяність. Дай, Боже, вам сили та здоров’я на довгі роки!»

* * *

«Гумор і хороший настрій додають снаги у найважчі часи. Коли проблеми бачать, що українці з них сміються, то обходять стороною, розуміючи, що з ними краще не зв’язуватися. Жарти і дотепи дають нам розуміння, що є світло в кінці тунелю, яким би темним не був той шлях».

* * *

«А пам’ятаєте? А пам’ятаєте?! Початок 1990-х, вересень. Ми — велика юна зграя майбутніх журналістів, студенти КНУ, і Червоний Маяк на узбережжі Каховського водосховища. Вже перші холодні ранки. Море винограду, кавунів, персиків, груш... Степан Павлович Колесник завжди поруч. Навіть серед ночі, коли всі зібралися грати в «мафію», він одягає плащ-намет і йде розганяти... тобто вкладати дітей спати. Тепер там кляті окупанти. Але ми не забули про Червоний маяк!»

* * *

«Я колись купалась в озері Севан. Ну як купалась: занурилась тричі з перехопленим подихом і вискочила, як ошпарена, бо вода з кавказьких льодовиків на висоті 1 900 метрів над рівнем моря така холодна, навіть серед спекотного літа, що аж щелепі боляче. Але такої прозорої бірюзи та золотих рибок в ній ніколи в житті більше не бачила. Ще з травня в Запоріжжі відключили гарячу воду. Влітку було нічого, та я все ще намагаюся ставати щодня під холодний душ — по-перше, економія, по-друге, гартуюся, готуючись до зими. І щоразу згадую прекрасний Севан: така собі імітація подорожі…»

* * *

«Подався сьогодні у справах «в місто», в Київ себто, столицю України. «Обережно!» — крикнув мені вантажник у супермаркеті. На вулиці до мене кілька разів зверталися перехожі — всі українською мовою. У стоматології тільки рідна лунала: в реєстратурі, від медперсоналу, відвідувачів. Те саме на автомийці. Українською говорив зі мною бариста у вуличній кафешці. На заправці теж виключно наша мова, ще й Вакарчук як музичне тло запевняв, що він «не здасться без бою». Мені здається, місяць тому такого в Києві ще не було. О, це дивовижне відчуття, яке дарують звуки рідної мови: ти серед своїх! Я сьогодні таке відчув, мабуть, уперше в житті — і не кажіть мені, що так усе збіглося. Це тепер уже назавжди».