Господарюють на лінії вогню

Віталій НАЗАРЕНКО.

Чернігівська область.

На 1-й сторінці фото автора.

Михайло Iгнатенко та Сергій Кожух.

Аграрії у прифронтових районах не менші герої, ніж воїни ЗСУ. Дмитро й Анна Куралєси.

Широкомасштабна війна внесла негативні корективи у діяльність вітчизняного агросектору, який нині просто намагається вижити — про розвиток більшості компаній нема мови. Особливо важко тим аграріям, які фактично господарюють на лінії вогню. І хоча російські терористичні війська втекли з Чернігівщини ще на початку квітня, однак час від часу обстрілюють прикордоння. Ми проїхалися північними селами колишнього Семенівського району, для того щоб побачити все на власні очі й розповісти, наскільки важко і ризиковано там нині жити і працювати.

_{Гатять регулярно}

НЕЩОДАВНО ми описували труднощі господарювання в Янжулівці — селі, яке розміщене впритул до російського кордону («СВ» за 20.09.2022). Минуло небагато часу після публікації, і московити обстріляли населений пункт з не баченою до того інтенсивністю. Так, у результаті вогневого ураження згоріла одна з крайніх осель, а в ТОВ «Янжулівка» од мінометів загинуло 16 корів, які випасались на тамтешніх луках. Їх потім збирали по всьому полю під дике ревище стада.

Село Залізний Міст, де працює одне з базових прикордонних господарств ПСП «Степанич», обстрілюють менше, ніж Янжулівку, але регулярно.

За словами бухгалтера Ніни Бондаренко, в господарстві числиться 58 працівників. Основні напрями — вирощування зернових та молочне тваринництво. Так, у прикордонному Залізному Мосту утримують 670 голів ВРХ, з яких майже половина — дійне стадо. Молоко здають на Новгород-Сіверський сирзавод.

«Через війну та обстріли ми покинули облогувати близько тисячі гектарів землі, — розповідає Ніна Миколаївна. — Ціни на зерно нема, логістика складна, тож дуже виручає молоко. Вдячні Новгород-Сіверському сирзаводу за вчасний перерахунок коштів».

За словами головного бухгалтера підприємства, особливо важко велось у перші місяці війни, коли цей район був окупований російськими військами.

«Ні пального, ні логістики… — з тривогою згадує жінка. — В лютому ще молоко наше забирали, здавали до перших чисел березня, а потім все! Ми прийняли рішення розвозити та роздавати його людям по селах громади».

Найближче до Залізного Мосту російське село називається Курковичі. Зараз звідти постійно прилітають снаряди по українській території.

«Жили фактично один в одного у городах, а тепер вони всіх нас називають «бендерами» і фашистами. Дружба і родичання закінчились», — констатує Ніна Бондаренко.

Ще одна проблема, на яку вказують у тваринницькому господарстві, — відсутність адекватної ціни на яловичину.

«Якщо до війни м’ясо бичків закуповували по 60-70 гривень за кілограм, то тепер за корову вищої вгодованості більше 36 гривень не дають. Який сенс віддавати задарма?» — знизує плечима заступник директора підприємства Дмитро Куралєс.

Тож тут замислились над власною переробкою. Найбільше ображає українських тваринників те, що багато вітчизняних м’ясокомбінатів не працюють, а магазини завалені ковбасами. Звідки вони і якої якості? Підтримуємо польське тваринництво, замість того щоб допомагати власному?

Дмитро Куралєс характеризує ситуацію, в якій опинились аграрії з прикордонних регіонів, надскладною.

«По зернових немає ціни, логістика важка, внутрішній ринок не споживає обсягів виробленого зерна, переробки катма, а віддавати задарма ніхто не хоче. Ціна на молоко залишилась на торішньому рівні. Це не дуже добре, але, слава Богу, завжди є жива копійка», — розмірковує економіст і заступник директора ПСП «Степанич».

_{У Костобоброві — велика товарна ферма}

В ЦЬОМУ селі утримують майже 400 голів ВРХ, з яких 160 — це дійне стадо. Сюди росіяни не дострілюють, але снаряди постійно падають перед селом, поблизу річки та в лісі.

«У нас із реалізацією молока проблем нема, а от трапляється, що молоковоз відмовляється їхати в Янжулівку, коли село обстрілюють, — описує обстановку завфермою місцевого ПСП «Зірка» Любов Веремієнко. — Наші корови в цю пору на випасі, на ніч завозимо сіно та силос, а доїмо на фермі. Вони тут неподалік фермських приміщень випасаються. Стадо нам залишилось у спадок від колишнього колгоспу, голштинізуємо».

Телят і бичків тут утримують на сухому раціоні: силос, сіно, борошно та сіль. Щодня надоюють і здають на сирзавод 2500-2600 літрів молока. Любов Валентинівна хвалить своїх підопічних Лисок. Каже, в середньому кожна з них дає 16,5 літра молока щодоби.

«Оце — порода «джерсей», — показує на брунатного бичка доглядальниця. — Звати його Льолік. Виміняли на фермі. Залишаємо на розплід. Корівки «джерсеї» невеликі ростуть, але дають багато молока із високою жирністю».

З господарства розмова переводиться на тему війни. Жінка згадує власну рідню по той бік «завіси».

«У мене сестра в Криму… Не вірить, що нас обстрілюють. Каже, брешемо ми, — зітхає Любов Валентинівна. — Ми вже для них і брехунами стали».

_{Працюють на свій страх і ризик}

ВІД ЦЬОГО села до кордону з ворогом — всього три кілометри. Архипівці пощастило більше: тут не стріляють, — хоча обстріли по сусідах селяни чують добре.

«На наші поля не долітає, долітає поруч — у Леонівку, але тут чути, — розказує механізатор зі СТОВ «Архипівське» Сергій Кожух. — В основному мінометами працюють».

«Коли прилітає по Залізному Мосту, то в нас чути доволі добре», — додає директор СТОВ «Архипівське» Михайло Ігнатенко.

За словами цього аграрія, господарство працює за двома напрямами: тваринництво та рослинництво. Утримують 220 голів великої рогатої худоби, з яких 80 — це дійне стадо. Молоко, як і більшість господарників у Семенівській громаді, здають на Новгород-Сіверський сирзавод.

У часи окупації Михайло Ігнатенко особисто розвозив молоко по селах громади.

«У нас росіяни не стояли, вони були в Леонівці, — ділиться спогадами чоловік. — Я саме розвозив молоко по людях, бачив їх. Зупиняли, перевіряли, чи справді молоко везу. Дивувалися, чому люди так вороже налаштовані. Гадали, що їх тут з квітами будуть зустрічати».

За словами керівника прикордонного господарства, у нього, як і в усіх аграріїв, нині стоїть питання виживання. Тим паче, що невелика Архипівка тримається за рахунок господарства, більшість працездатних людей звідси давно виїхали.

Озимі жнива майже у всіх господарствах прикордоння були дійсно гарячими. Дивом ніхто з механізаторів не підірвався на міні й не згорів під обстрілами. Ці люди, безперечно, не менші герої, ніж воїни ЗСУ.

Помічник агронома ПСП «Степанич» Анна Куралєс це чудово розуміє і хвалить кожного, хто в такий складний час не дав пропасти збіжжю.

«Чимало нив мусили покинути, — з гіркотою каже агроном. — У нас, наприклад, є поле, яке по-народному називають Курковичі, то наші там два дні прибирали, а на третій почало прилітати, довелось полишити. Лан впирається у прикордонний рів. Ми, певна річ, прикордонників про все попереджаємо, але ж гарантії нам ніхто не дає. Все на свій страх і ризик».

Отак господарюють на півночі Чернігівщини, роблячи немалий внесок у продовольчу безпеку країни. В аграрному секторі, як і на полях битв, усе тримається на безстрашності простої людини і її мозолястих руках.