Найбільша мрія — аби війна закінчилася

Ліна ТЕСЛЕНКО,

співробітниця Національного музею Голодомору-геноциду.

Фото з родинного архіву.

Ось такі «кікімори» допомагає виготовляти пані Любов.

По долі Любові Ярош із села Ходорків на Житомирщині вся складна і трагічна історія XX століття невмолимо пройшлася своєю важкою ходою. Вона пережила три штучні голоди, Другу світову війну, створення і розпад Радянського Союзу, дочекалася незалежної України. Здавалося, зараз, у свої 102 роки, можна потішитися за численну родину — трьох дітей, сімох онуків і сімох правнуків. Що живуть у кращі часи, а не в ті, які випали на долю їхньої бабусі. Що можуть вільно працювати на своїй землі, забезпечувати добробут своєї родини і країни… Та раптом нова біда постукала в двері — війна.

_{«Цього не можна витримати...»}

ЛЮБОВ Григорівна при доброму здоров’ї та світлій пам’яті. Ба більше, разом із рідними вона допомагає армії — плете маскувальні «кікімори» для українських воїнів. «Розбираю мішки на нитки», — розповідає про свою роль у виготовленні костюмів жінка. Каже, що її доньок Галину Романіку і Валентину Зінчук долучила до виготовлення захисних костюмів директорка місцевої школи Тетяна Рябенька. Вона й матеріал дає — мішковину та основу для кікімор — спеціальну сітку. А з виготовленням допомагає сусідка Тетяна.

Жінка розповіла, що найбільша її мрія сьогодні — аби війна закінчилася, аби були мир і спокій на нашій українській землі. Тому навіть у свої 100 із гаком літ готова для цього робити все можливе. Її велика родина і харчі, й городину, й гроші передавала для ЗСУ. Та найбільший і найдорожчий внесок сім’ї Любові Ярош у перемогу — це три онуки, які нині служать. Хвалити Бога, всі живі і здорові, телефонують, за кожним у бабусі щемить душа і болить серце.

Навесні, коли на Житомирській трасі тривали бої, звуки вибухів у Ходоркові було добре чути. Зараз у селі тихо, але все одно тривожно і неспокійно. Війна хоч і відкотилася далі, але нікуди не поділася.

Згадуючи минуле, Любов Григорівна каже: «Як би важко не було, та було мирно. А коли гинуть ні в чому не винні люди — цього не можна витримати».

_{З 15 років сапала в колгоспі буряки}

ОЗИРАЮЧИСЬ на своє життя завдовжки понад століття, жінка згадує, що воно ніколи не було легким. За радянських часів — це постійні важка праця і випробування. З 15 років уже сапала в колгоспі буряки. А коли почалася Друга світова, працювала на залізниці. «Наша колія ширша, і німцям, щоб користуватися нею, треба було її зробити вужчою. Цю важку працю переважно робили ми, жінки і дівчата. Потім жінки і косили, і в’язали, і носили снопи до скирти, бо нічим було підвезти. Далеко тако носили… І все руками та на спині».

А після звільнення Любов Григорівну, як особу, що перебувала на окупованій території, відправили на Донбас — «іскупать віну трудом». Там працювала на пилорамі, й це теж була важка нежіноча робота.

А ще пані Любі, яка народилася 8 серпня 1920 року, випало пережити аж три голоди — в 1921-1923, в 1932-1933 та в 1946-1947 роках. Про перший із них вона нічого не пам’ятає, адже була зовсім малям. А батьки нічого не розповідали: «Боялися тоді говорити про це».

Натомість Голодомор добре врізався у пам’ять. Любі тоді 13 років було. Жила родина в селі Пустельники (згодом це невелике село приєднали до Ходоркова).

«Що ми їли? Липу, кропиву — сушили листя, терли на порошок, трішки борошна і пекли такі коржики. Картоплі не було, перебивалися, чим могли», — розповідає жінка.

У родині Григорія та Євдокії Лисенків, батьків пані Люби, було шестеро дітей. Голод забрав двох. Наймолодша сестричка Оля, якій у жнива 1933-го якраз чотири рочки було, померла внаслідок виснаження. А найстаршого брата 18-річного Михалка за кілька буряків до смерті забили об’їждчики.

«Він ходив у друге село — Яроповичі, хотів буряків узять. А його там упіймали та побили. Прийшов батько та й каже: «Оддайте мені дитину», а вони: «Не дамо, дайте пів пуда муки, топіру ми вам дамо дитину». Батько йде в колгосп, голову просить: «Випишіть», він виписав… За цю муку забрав тато сина. Михалко пожив дві неділі та й помер…».

Під час голоду діти були найвразливіші. За спогадами пані Любові, їх у селі багато померло. «Родини були великі, не так, як тепер, дітей по одному, а по шість-сім. І по 10 було дітей. То пооставалося по одному, по двох, а ті повмирали», — згадує вона.

Люба й сама за крок до смерті була. «Дуже була слабка, — згадує жінка. — І ноги опухли, і руки. Але я вижила і живу досі, так, ніби мої братик і сестричка своїми непрожитими роками зі мною поділилися. Живу за себе і за них».

_{Берегиня родини}

1948 року пані Любов вийшла заміж та переїхала в Ходорків. З чоловіком Володимиром Ярошем чотирьох дітей народили й виростили: Вітю, Валю, Галю і Льоню. Віктор — то постійний материнський біль. Ще й 30 йому не було — поїхав у Чехію на заробітки, а додому повернувся в домовині. Це рана, яка не гоїться в материнському серці. Тому жінка як ніхто розуміє матерів, які сьогодні втрачають на війні своїх дітей.

Жодних секретів довголіття в пані Люби немає. Постійна праця, любов до життя і людей та щира молитва — оце й усі рецепти її довголіття. А ще додає сил підтримка великої родини.

Щодня 102-річна Любов Ярош бере до рук шматок мішковини та розбирає її на жмутики ниток. Працьовиті руки української жінки-трудівниці, які весь свій довгий вік тримали над Україною небо — ростили хліб і дітей, продовжують наближати українську Перемогу. Нитка за ниткою. Жмутик за жмутиком. Якщо бодай одне життя врятують її «кікімори», додає вона, то готова продовжувати їх виготовляти, аж доки вистачить сил.

Здоров’я вам, пані Любо! І нехай ваша щира материнська молитва оберігає ваш рід та всю Україну!