Архів
Вівторок,
20 вересня 2022 року

№ 34 (19978)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Соняшник
  Версія для друку          На головну
  • До 100-річчя Павла Глазового

Батько українського гумору

Саме так називали його ще за життя. І недарма. Бо писав він так, як ніхто. Серед письменників був чи не найближчий до народного гумору. Іноді закидали йому, що нібито пише гуморески з анекдотів. Але автор цих рядків кілька разів доводив, що у ЗМІ часто публікували народні усмішки після того, як гуморески Павла Глазового на цю тему побачили світ уже в окремій книжці. Виходить, що народ «брав» у нього, а не навпаки…

НИНІ можна почути, що гумор не на часі — йде широкомасштабна війна. Але згадується гасло жителів відомого своїми жартами болгарського містечка Габрове: «Світ не загинув тому, що сміявся». Отож Україна також не загине, бо вона й за таких часів уміє жартувати й знущатися над ненависним ворогом, сміється йому в очі. Варто згадати хоча б історію з «рускім корабльом», якого наші воїни послали на три букви — на дно!

Тому громадськість Запоріжжя вирішила відзначити 100-річчя від дня народження видатного майстра сміху, народного улюбленця. Організатором цього заходу став шанувальник творів великого майстра Володимир Кисіль. Сатирик Пилип Юрик розповів публіці біографію Павла Глазового. Народився видатний майстер сміху 30 серпня 1922 року в Новоскелюватці Казанківського району на Миколаївщині. Місцевість там дуже красива. Поміж величезних каменів протікає річка Боковенька. Збереглася й давня школа, в якій навчався майбутній поет. Після семи класів місцевої школи він закінчив Новомосковський педагогічний технікум. Відтак 1940-го його призвали до армії. Далі були війна й окопи поблизу Ленінграда.

Після війни Павло Прокопович вступив до Криворізького педагогічного інституту. Звідти надіслав до «Перця» свої гуморески. Вони потрапили до рук Остапа Вишні, який високо їх оцінив і благословив до друку.

А в Кривому Розі на поета почалося гоніння. Він умів добре аналізувати твори, тому критикував і місцевих маститих письменників, чесно вказуючи на помилки в їхніх творах. А ті літератори залучили партійних керівників, запрацювало сумнозвісне «телефонне право». І тоді Остап Вишня посприяв, аби Павла Глазового перевели в Київ до Університету імені Шевченка. Цей виш і закінчив поет. Працював у «Перці», був уже й заступником головного редактора. І раптом... Хтось написав убивчу епіграму на Федора Маківчука, головного редактора цього журналу. Причому зробив це досить підло — написав у стилі Степана Руданського й Павла Глазового і анонімно розповсюдив кляузу. Майстрові сміху довелося піти з «Перця». Десятки років у цьому виданні навіть його ім’я було під забороною.

Працював у різних журналах і писав чудові твори. Тільки вже під час перебудови Олег Чорногуз, ставши головним редактором сатиричного журналу, ввів Павла Глазового до редколегії «Перця». Його гуморески та байки знову почали тут публікувати. І друкували їх аж до останніх днів видатного майстра сміху.

Зазнав Павло Глазовий гоніння і від чинуш у партапаратах у Києві. Його сатиричні твори були їм дуже не до вподоби. Тому в 1970-ті роки тим же «телефонним правом» його байки заборонили читати зі сцени. А втім, серед митців сцени були й ті, котрі не зважали на «нє пущать» і виконували його гумор і сатиру. Саме такими стали Анатолій Паламаренко, Ніла Крюкова, Анатолій Литвинов... Віршовані мініатюри українця-сатирика йшли в народ. Твори Глазового переписували від руки, вивчали напам’ять, а видані невеликими накладами старанно цензуровані збірки-брошурки відразу ставали бібліографічною рідкістю.

За часів тотальної русифікації України гостре слово поета-патріота зробило для нас не менше, ніж подвижництво дисидентів, а його крилата фраза, що «шпана по-українськи розмовлять не буде», з часом лише актуальніша. «Батюшка Онуфрій витанцьовував ламбаду з бувшим кадебістом» — це вже реалії описаної Глазовим нашої незалежної країни, у якій поет із болем у серці звертався до «діячів всіляких партій, членів й активістів»: «Ви тут гості тимчасові, Україна — вічна».

Приїжджав видатний сміхотворець свого часу й до Запорізької області, зустрічався з робітниками й селянами, творчою інтелігенцією краю під час «Поетичних травнів». А 1998 року в Запоріжжі присудили йому премію імені Петра Сагайдачного. Що­правда, поет хворів і диплом вручили його дочці Олені.

Розповів Пилип Юрик і про зустріч із Павлом Прокоповичем у червні 1979 року. Тоді Пилип, молодий поет-початківець, показав йому перші проби пера — кількадесят гуморесок. Перечитавши їх, майстер сміху запитав:

— Говорити правду чи ні?

Почувши, що автор хоче тільки правду, продовжив:

— Добре, тоді скажу. Якщо вам через рік подобатимуться ці твори — припиніть писати. Уникайте дієслівних рим. І не поспішайте друкуватися. Більше працюйте над власними віршами. Настільними книгами у вас мають бути «Енеїда» Івана Котляревського та гумористичні твори Івана Нечуя-Левицького. І ще запам’ятайте, що сатирики часто-густо не помирають своєю смертю.

...Павло Глазовий віддав увесь свій талант українському народові, його культурі, рідній Україні. А чи гідно вшанувала держава його ім’я? Ні! Навіть вулицю, на якій жив поет, перейменовували, але дали назву іншу, не Павла Глазового. За життя він видав десятки високохудожніх книжок. Та повного зібрання творів побачити так і не встиг. Після його смерті вийшов у світ тритомник. Ото й усе. А творів, кажуть, вистачить і на семи-, восьмитомник. Агов, державо, видавці! Де ви?

Сергій СТРІЛЕЦЬ.

м. Запоріжжя.

 

Мал. О. Кохана.

Кухлик

Дід приїхав із села,

ходить по столиці.

Має гроші — не мина

жодної крамниці.

Попросив він:

— Покажіть кухлик той,

що скраю.

 Продавщиця:

— Что? Чево? Я нє понімаю.

— Кухлик, люба, покажіть,

той, що збоку смужка.

— Да какой же кухлік здєсь,

єслі ето кружка.

 Дід у руки кухлик взяв

і нахмурив брови:

— На Вкраїні живете й

не знаєте мови.

 Продавщиця теж була

 гостра та бідова.

— У мєня єсть свой язик,

ні к чему мнє мова.

І сказав їй мудрий дід:

— Цим пишатися не слід,

Бо якраз така біда

в моєї корови:

Має, бідна,

язика і не знає мови.

 

Кошмарний сон

 

Подивишся передачі

Та різні програми

І думаєш: — Скільки ж можна

Дражнитися з нами?

Після кожної реклами,

Кожної об’яви

Тільки й чуєш: «Севастополь

— город русской славы».

Позавчора пізнувато

Я уклався спати.

Сплю і бачу: ніби привид

Пхається до хати.

Пика кругла, наче диня,

Оченята хитрі,

Нога в гіпсі і блотняцька

Кепка на макітрі.

— Ти чого це серед ночі? —

Питаю в прояви.

А він каже: – Собираю

Вещи русской славы,

Откудова эта шуба?

Кажу: — Із Полтави.

Пхає в сумку. — Значит, это

Шуба русской славы.

А откуда эта шапка?

Кажу: – Зі Сваляви.

Пхає в сумку. – Значит, это

Шапка русской славы.

З шафи чоботи жіночі

Тягне за халяви.

— Итальянские? — питає.

— Значит, русской славы.

А откудова иконы?

Из какой державы?

— Із Києва.

— Киев тоже

Город русской славы.

Впакувався, сів до столу,

Поїв «на халяву».

— Обожаю вареники

— Всерусскую славу!

 А откуда коньячишко?

Кажу: – З Балаклави.

—      Так это же Севастополь

—      — Город русской славы...

Видув пляшку. Лізе в ліжко...

До дружини Клави.

— Куди?! — кричу.

— Это, — каже,

— Баба русской славы!..

Я злякався і проснувся.

Звідки ця химера?

Напевне, я надивився

Передач про мера,

Який має біля моря

Руськой слави дачу,

А ще хоче Севастополь

І Крим – на додачу.

 

Копієчка

 

Прийшла в гості до невістки

Сердита свекруха.

Сидить, бурчить, набридає,

Як осіння муха.

— Ой, невісточко, невдале

У тебе дитятко.

Якесь воно вовкувате.

Німе, як телятко.

Вже ж десятий йому місяць,

А ще не балака.

Даю йому копієчку,

Воно каже: «Кака».

А невістка відказує:

— Чого ж дивуваться?

Хто вам тепер за копійку

Скаже, що ви цяця?

 

Свинота

 

Порося під дубом

Жолуді ковтало.

Дуб казав:

— Харчуйся

Та нагулюй сало.

Порося жиріло

Та й свинею стало

І коріння дубу

Геть попідривало.

Нині дуб похилий

На горі маячить,

І ніхто на ньому

Жолудів не бачить,

Бо кому ж плодами

Славитись охота,

Як за твій рахунок

Живиться свинота?

 

Прогноз погоди

 

Мал. К. Лавро.

Рада була,

радесенька бабуся Федора,

Як їй радіо у хату

провели учора.

Увечері репродуктор

мовив громогласно:

— Завтра опадів не буде,

сухо буде, ясно...

Баба встала пораненьку,

вийшла на подвір’я

І розклала на ряднині,

щоб сушилось, пір’я.

Сонце встало, як умите,

йде все вище й вище.

Раптом дощ як уперіщить,

вітер як засвище!

Підхопило пір’я

з двору й потаскало вгору.

Це як громом оглушило

стареньку Федору.

— А казало ж: без опадів...

А казало ж: сухо...

Взяла вона репродуктор,

як кота, за вухо,

Прив’язала до ломаки

й вистромила з хати.

— Мокни і ти, окаянний,

щоб знав, як брехати!

 

Бездоганний кінь

 

Ніхто краще за Арона

Коня не продасть.

Він на кожну претензію

Пояснення дасть.

— Подивися, він же в тебе

На ногу кульга.

— А що йому — у балеті

Танцювати, га?

— Він же в тебе сліпуватий,

З очима біда.

— Що йому —

читать газети

Чи журнали, да?

— Він же в тебе без’язикий.

Ти заглянь у рот.

— А що його — в депутати

Вибере народ?

 

Ордер на нору

 

Вовк пішов по службі вгору:

Він глава контори,

Що дає у лісі звірям

Ордери на нори.

Причвалав ведмідь до нього

Зі старого гаю

І промовив:

 — Я колоди

Все життя тягаю.

Підшукай барліг для мене.

Я прошу, як брата.

Глянь — у мене від роботи

Спина вже горбата.

— Напиши мені заяву. —

Відповів зубатий. —

Ти на черзі в мене будеш

Триста сорок п’ятий.

А увечері зустріла

Вовчика лисичка,

Інтересна, симпатична

Краля-молодичка.

Тільки хвостиком

крутнула

Вліво, вправо, вгору

І одержала без черги

Триметрову нору.

Що я маю на увазі

І про що промовка?

Знаю я брудного типа,

Схожого на вовка.

Не своє добро — народне,

Обома руками

Роздає він тим,

 що крутять

Перед ним хвостами.

 

Бунтар

Оточили ситі свині

Велике корито,

Їдять, сопуть

та хрумкають

Смачно, працьовито.

І підсвинок до корита

Радий би пролізти,

Але свині не пускають,

Не дають поїсти.

Поштовхався він позаду,

Відбіг до загати

І став свиней ненажерних

Гостро викривати:

— Дармоїди безсоромні!

Кендюхи! Барила!

Коли сором будуть знати

Чорні ваші рила?

І сказав своїм підлеглим

Головний кнуряка:

— Пустіть його до корита,

Нехай не патяка.

Розступились, пропустили

Крикуна малого.

Час минув — і нині страшно

Глянути на нього:

Розжиріло, знахабніло —

Куди твоє діло!

Молоденьких поросяток

Десятьох заїло.

Так, буває, дехто правду

Чеше всім відкрито

Лиш для того, щоб пропхати

Рило у корито.

 

Жаба

 

Кажуть люди, що у жаби

Хитрість є така:

Заховається у травці,

Виткне язика,

А метелик тільки сяде

На її язик,

Хитра жаба хап губами,

І метелик зник.

Байка вся. Але до чого

Мова тут іде?

Хто язик великий має —

Той не пропаде.

 

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Зміцнення обороноздатності у пріоритеті
Читати
Здобуватимуть вищу освіту
Читати
Мобілізація жінок: що відомо
Читати
Кількість виїздів — необмежена
Читати
Уже вдома
Читати
Торговий дефіцит скорочується
Читати
У майбутнє з надією
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове