Наша пошта

Рядки з мережі

Читала і занотувала

Лариса ПИЛИПЕНКО.

«ПІД ЧАС вступної кампанії війна з лікарнями й дитячими садочками перетворюється на війну з університетами! Утішає, що ненависть — сила конструктивна. З тої люті, яку все це викликає, після перемоги просто мусить постати якісно нова, краща вища освіта, в якій і сліду не залишиться від усього, пов’язаного з росією або совком!»

* * *

«У дворі багатоповерхівки, в альтанці, сидить з десяток хлопців років по 10-12. Щось їдять, активно й голосно обговорюють свої пацанячі справи. Українською! У місті, де превалювала російська. Хтось із них засміченою (тільки-но набувають), дехто — цілком пристойною мовою. Ми нині живемо серед повного хаосу, але є в ньому місце і таким хорошим змінам».

* * *

«Якби я мала владу, то дала б нагороди багатодітним мамам, які вивезли діточок з окупованих територій. Навіть у нашому невеликому волонтерському центрі «Завжди разом» їх зареєстровано чи не сотня або й дві. І всі вони сильні й достойні люди. Найбільше серед них сільських жінок, котрі працювали поруч чоловіків та батьків на землі, яка тепер без них осиротіла. Ці нагороди були б не просто щось... третього ступеня, а гарантією потужної матеріальної підтримки. І кожній сім’ї дала б будинок. Щоб вони щасливо плекали майбутнє нашої країни на рідній землі. А ще б оці недобудови, що стоять на проспекті: готелі, офісні центри без вікон і дверей, — довела б до пуття і поселила в них тих, хто втратив свій дім, квартиру».

* * *

«Я не можу спати ночами. Уявіть собі, що 1 вересня нашим дітям в окупації йти до школи, де їм кажуть: «України нема, співайте гімн ерефії!» Та вкладатимуть у дитячі голівки іншу гидоту й маячню. Уявіть, що будуть відчувати наші діти!»

* * *

«Сьогодні був на тренінгу «Безпека журналістів під час війни». Дізнався чимало корисного щодо того, які бувають міни, як захистити себе і тих, хто опинився поруч, при вуличних боях і артилерійських обстрілах, що робити, коли «прилетіло», а також про те, як надавати першу медичну допомогу постраждалим, зупиняти кровотечу, накладати кровоспинний турнікет тощо. Навіть попрактикувався на муляжі з вогнестрільною раною і кров’ю, що фонтанує, якщо її не спинити. Все це, звичайно, корисно і важливо, однак і страшно. Жахливо усвідомлювати всю ту лють російських загарбників, які вдерлися в Україну з війною. Тож «хороших росіян» нема і бути не може».

* * *

«Окупована територія. Рашисти міняють табличку з назвою села Підгірне поблизу містечка Василівка Запорізької області на «Под-горное». У кількох кілометрах звідси на трасі — затори з кількасот машин. За пекельної спеки люди намагаються вибратись із загарбаних ворогом територій в українське Запоріжжя. Ночують по кілька діб просто неба на дорозі. Якщо не спікся від сонця, не помер від браку води, їжі чи ліків, вважай, пощастило. Дай сили, Господи, швидше встановити попередній дороговказ».

* * *

«Сьогоднішня нічна канонада розбудила гурт вуличних котів десь неподалік. Глухий вибух, сирена, а за кілька хвилин дикий котячий ґвалт за вікнами. Два перші звуки затихли, проте тваринки вже розходилися не на жарт. Уперше в житті почула, як гарчать коти — саме гарчать, і це на додачу до решти властивих їм звуків. Не витримують звуків війни? Відкрили свій котячий фронт?»

* * *

«Кілька років поспіль, редагуючи сільську газету, я, абсолютно міська жителька, моталася шляхами Новомиколаївського та Вільнянського районів Запорізької області. Завше їхала і роздивлялася довкола, милувалася та дивувалась: як ця прекрасна, багата і квітуча земля та ці трудящі чудові люди, які на ній живуть, можуть бути такими бідними? Запоріжжя люто «вітали» рашисти з Днем незалежності, лякали, але викликали тільки ще більше ненависті, а не страху. Забирайтеся додому, «дурачкі», нам не потрібно стільки добрив, у нас і так чудовий чорнозем! Ми все одно переможемо, і в українців з’явиться дійсно останній шанс на радикальні зміни, а не на їхню імітацію».

* * *

«Миші в бліндажах — це окрема історія окопного життя на війні. Ми із сусідом з’ясували, що миша у нас лише одна. Назвали її Веронікою. Почали класти печиво або галети на ніч під стелю. Сталося неймовірне! Вероніка перестала точити колоди бліндажу прямісінько над нашими головами, бігати по обличчях та скидати на нас грудки землі. Вночі у нас встановилася благодатна сімейна тиша: ми з сусідом спали, а Вероніка тихесенько хрумтіла смаколиком. Тепер встановлена ідилія добігає кінця, нас перекидають на іншу ділянку донецької дуги. Вероніка вирішила залишитися вдома. Аби максимально внести гармонію у стосунки Вероніки з майбутніми сусідами, ми залишили їм коротку інструкцію на стіні: «Запасайтеся печивом!»