• Думки вголос

Чому ми так чіпляємося за минуле?

Лариса Пилипенко.

Кажучи «ми», маю на увазі, звичайно, старше покоління і, можливо, якусь частину середнього. А під «минулим» — той із погляду історії недовгий період, який згадують із ностальгійними зітханнями про варену ковбасу по 2.20 і морозиво по 15 чи 20 копійок.

ВБАЧАЮ дві причини. Перша зумовлена самою людською природою, яка забарвлює у блакитно-рожеві тони час молодості, сили, доброго здоров’я і високих поривань. До цього додаються згадки про відносно незайману природу з повноводими річками та струмками, чистим повітрям і т.п. Як писав Остап Вишня, колись і крейда білішою була. Другу причину бачу в тому, що наші громадяни (втім, не лише вони, а практично всі жителі республік колишнього СРСР) часто поринають думкою у той самий 17-річний період «совка», коли біля керма стояв Леонід Брежнєв. Певна річ, принаймні в українців нема ніякого замилування періодом правління ката народів сталіна (на відміну від росіян, які зітхали й зітхають за «сильною рукою»); не чутно і хороших згадок про любителя квадратно-гніздового способу садіння картоплі й кукурудзяного хліба Хрущова. Принаймні старші люди додають «не дай Боже такого», коли розповідають про оподаткування кожного плодового дерева, взяття на облік кожної льохи в хліві, через що свиней різали вночі у лісі, аби місцева влада не «засікла».

І ось після таких утисків, тривалих голодних чи напівголодних періодів настало деяке полегшення у першій половині шістдесятих. Досі у згадці тодішні розмірковування селян чи то у черзі в крамниці, чи на лавочці на кутку: «Що не кажіть, а тепер жити можна. Он тобі в магазині і хліб який хочеш, і халва, і ситро... На городі сади що хочеш, вирощуй домашню живність. Хто не лінується, квартиру можна дочці або синові побудувати».

Українця із походження (народився 1906 року в Дніпродзержинську Дніпропетровської області) й досі багато хто згадує з вдячністю. Тому-то більшість населення колишніх республік і, між іншим, більшість росіян, найкращим правителем (слово яке!) однієї шостої земного суходолу досі вважають українця Брежнєва. Що й засвідчили численні соціологічні опитування, наприклад дослідження, проведене «Левада-центром» на росії 2013-го. У нас цей відсоток був нижчим, проте все ж величезна кількість людей, і я аж ніяк не схильна їх засуджувати, із сумовито-захопливими нотками в голосі говорить про ті часи. Вочевидь, річ в асоціаціях, які є в людей. Сталіна переважно росіяни асоціюють із перемогами (навколо нав’язлого в зубах побєдобєсія їх досі гуртує путін), а Брежнєва — із заможністю. Люди, працюючи на великих підприємствах, могли собі дозволити більш-менш нормально харчуватися, стали купувати побутові речі, а ще — селянські діти, котрі втікали від тяжкої праці в колгоспах до міст, одержували безкоштовні квартири. Так, вони стояли в чергах роками, дехто — багато років, але ж практично всі, хто «ішачив», за тодішнім висловом, на заводах, одержував омріяні ключі од власного житла. В крайньому разі будували кооперативне. Немаловажний чинник!

Так, за Брежнєва зростала нерівність між «номенклатурою» і рештою громадян у доступі до «дефіциту». Так, частину товарів треба було «діставати», знову-таки вистоюючи в довжелезних чергах. Так, в ідеологічній площині відбувалося посилення ролі кдб і репресій проти дисидентів. І ще багато «так» — СРСР посилав «обмежені контингенти» в гарячі точки по всьому світу, вторгся на танках до Чехословаччини, ув’язавсь у війну в Афганістані, відтак чимало українських матерів одержали похоронки на своїх синів; ніхто не міг вільно виїжджати за кордон; культуру і мистецтво змусили творити відповідно до директив цк. Хоч не стало тотальних «чисток» і масових розстрілів, українська еліта зазнавала вельми суворого переслідування та покарання тюрмами і таборами.

Проте всі ці негативні, часом трагічні вияви буття усвідомлювало тільки невелике число громадян «союзу непорушного республік вільних». Адже відомо, що практично в будь-якому суспільстві відсоток критично мислячих людей добре якщо доходить до чверті від загальної маси — зазвичай він ще нижчий. Люди різняться інтелектом, природними здібностями, умовами виховання, освітою, вдачею і т.п. І справжня еліта, пасіонарії, практично не в змозі переламати поглядів і устремлінь більшості, яка потребує насамперед даху над головою, кусня хліба бажано з маслом, мирного життя і... видовищ. Пишу без жодної іронії чи насмішки — саме ці звичайні речі й визначають наше життя і більш-менш примирливе ставлення до можновладців або ж рішуче їх несприйняття.

Тому-то попри всі непривабливі тогочасні явища старше покоління не забуло тези, яка тоді домінувала серед населення: «Сам уміє жити і нам трохи дає».

А потім настали геть інші часи: не стало роботи, безоплатного житла, безкоштовного навчання у вишах — не будемо зараз зупинятися на всіх перипетіях виживання у дев’яності й пізніше. Кожен залишився сам на сам. А позаяк люди, привчені 70-річним муштруванням, потребували ще й «ідеї», тобто хтось мав їх кудись вести, і виникли такі геть потворні явища, як усілякі чумаки, кашпіровські (досі не можу збагнути, як могли освічені вчителі, інженери, висококваліфіковані робітники на повному серйозі ставити банку з водою перед телевізором, щоб її «зарядити»); вигулькнули всілякі «ммм» та інші шахрайські гермеси, куди довірливі громадяни понесли гроші в надії притьмом розбагатіти; а тим часом суспільне добро під заколисувально-пристрасні мексиканські серіали розтягувалося-приватизовувалося. Дуже вміло була зроблена ставка на віру в диво. Вклади мало — отримаєш багато; поводи руками над головою — видужаєш. І тому подібне.

А див — це треба зарубати кожному на носі — не буває! Їх просто НЕ ІСНУЄ. Без тяжкої праці нічого не здобудеш (а інколи, на жаль, і з нею). Не з’явиться «добрий цар», що візьме за руку і поведе у світле майбуття. Натомість усі сили суспільства треба спрямовувати на те, щоб найнятий нами, за наші гроші, менеджер (президент) не перетворився, спізнавши великої влади, на «злого царя». Тільки міцно збудовані державні інститути є запобіжником від цього.

Навіть в умовах того первісного у нас «дикого капіталізму» кінця ХХ — початку ХХІ ст. чимало молоді змогли побудувати бізнес і прилаштуватися до нових умов. Однак більшість людей не змогла. Нікому було донести сутність нового часу і розтлумачити, що таке влада, державні органи, і як, зрештою, все має в ідеалі працювати на благо громадян. Звідси і голосування за колишніх партократів, комсоргів і бандитів дев’яностих.

В одну річку двічі не ввійдеш, каже народне прислів’я. Однак дехто вірить, що це можливо, навіть у сьогоднішніх страшних реаліях, коли сусідня країна-монстр шляхом убивства українців хоче зліпити якусь подобу союзу. Може, дорослим людям давно час позбутись інфантилізму? А то схоже, що молодь, яка віддає свої життя за Україну, набагато доросліша за тих, хто волів би досі дивитись одну і ту ж програму «врем’я» і слухати концерти одних і тих же лещенків і толкунових.