Янголи війни

Віталій НАЗАРЕНКО.

На фото Миколи Тищенка: начальник госпiталю Олександр Слєсаренко з медсестрами Ларисою Бортницькою (лiворуч) та Оксаною Стародуб.

Від початку широкомасштабного російського вторгнення лікарі та медсестри Чернігівського військового госпіталю удостоєні високих державних нагород. Начальнику установи полковнику медичної служби Збройних сил Олександрові Петровичу Слєсаренку нещодавно присвоєно звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка». Все це — за подвижницьку працю, а особливо за участь в обороні Чернігова. Наша історія — про них. Хоча вони — це вже історія!

_{Передбачав і був напоготові}

МАЛО хто знає, що не так уже й давно існування шпиталю, який під час облоги міста врятував не одну сотню життів, висіло на волосинці. Найгірші часи, коли знищували не лише медицину, а й військо, зокрема військову медицину, канули в небуття після перемоги Майдану. Якби не революція, то госпіталь, найімовірніше, перетворили б спершу в поліклініку з денним стаціонаром, а потім і взагалі закрили б. Надто вже ласий шматок у мальовничому місці.

Отож нове життя, чи то пак, відродження шпиталю почалось 2014-го. Як воїн, що пройшов Афганістан, як медик, котрий неодноразово бував на палаючому Сході України, Олександр Петрович знав, що велика війна неминуча. «Від Чернігова до кордону з росією — всього-на-всього 80 кілометрів, тож треба готуватись», — вирішив він. Деякі скептики тоді посміхались, мовляв, навіщо тобі реанімація на 37 ліжок, а не, скажімо, на чотири? Або — нащо госпіталю аж вісім операційних?!

Та, як відомо, сміється той, хто сміється останнім. Заслужений лікар України знав, що він усе робить правильно, готувався до найгіршого, вибивав, де міг і в кого міг, необхідне обладнання, розширював медичний простір, шукав кваліфікованих спеціалістів, тому з початком великої війни госпіталь зміг урятувати стількох людей. А було й справді непросто.

_{Кожен відповідає за чиєсь життя}

У ДЕНЬ, коли почалась велика війна, медичний персонал був на казарменому становищі, всі чекали на поранених. Старша медична сестра відділення анестезії та реанімації Лариса Бортницька розповідає, що першими приймали прикордонників: «Вже о шостій ранку ми всі стояли в операційній. Далі велося все важче, спали по дві години на добу, але знали, що мусимо працювати, бо мова про життя і смерть». Пані Ларису удостоїли ордена княгині Ольга ІІІ ступеня, хоча справжніми героями вона вважає військових. «Таких воїнів, як українці, у світі нема більше ніде. Ти надаєш йому допомогу, а він думає про те, як повернутись на передову до своїх товаришів», — захоплюється мужністю бійців чернігівський медик.

Лікарі й медсестри найкраще знають ціну подвигу наших захисників, тому що вони поруч них у найтяжчі хвилини. У пам’ять медсестрі-анестезіологу Оксані Стародуб вкарбувався випадок, котрий свідчить про непереможність і силу духу нашого воїнства. Далі пряма мова: «Поранений військовий саме відходив од наркозу, я до нього підійшла, запитала, чи він мене чує. Чоловік моргнув. «Що передати дружині?» — запитую і даю папір. Він пише: «Передайте, що в мене все…» — і показує жест пальцями — «добре». А сам тяжкий-тяжкий! І знаєте, після цього в мене ринули сльози. Це яскравий приклад того, що наші воїни найстійкіші, найміцніші, вони ніколи не занепадуть духом, ніколи не скажуть, що їм важко».

Начальника травматологічного відділення кавалера ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня Ігоря Небрата ми чекаємо біля операційної. Нині, у відносно спокійний час, операції планові, а от тоді доводилося працювати майже без сну.

— Перше, що згадується, — це цілодобовий потік поранених, невимовна втома… — розповідає медик. — Досі свіжа у згадці одна історія: до нас привезли тяжкопораненого бійця. Воїн помер на операційному столі… А телефон постійно дзвонив — «Кохана». Довго ми спромагались і думали, хто відповість. Слухавку взяв я, сказав, як є. Жінка спершу не повірила. Не плакала, а запитала, можливо, я помиляюсь. «Ви можете сфотографувати його і відправити мені?» — попросила жінка. Я не наважився. Поклав слухавку…

Незважаючи на те, що госпіталь має статус військового, допомогу тут надавали всім. «Дуже багато цивільних привозили з Ягідного, ну, і з Чернігова, — пригадує начальник травматології. — Запам’яталась ситуація, коли доставили двох поранених людей з обласного центру. Було це якраз тоді, коли вже обстрілювали пішохідний міст. Чоловік пішов... рибалити, а жіночка — «цікава сорока» поїхала на велосипеді подивитись, а що ж там відбувається. І такі випадки траплялись».

Підлеглий Ігоря Небрата молодий лікар-травматолог Степан Маслій ще до того, як сюди потрапити, добровільно пішов на війну. Встиг повоювати біля Сєверодонецька та в Чернігові, а потім його направили на підкріплення у цей шпиталь. Тут він нині набуває неоціненного досвіду. Певен: «Ми точно переможемо, оскільки такої єдності духу, такої сили волі більше нема ні в кого. У нас усі підтримують одне одного, кожен відповідає за чиєсь життя».

_{На плечах — забезпечення шпиталю}

Олександр Слєсаренко називає начальника господарської частини госпіталю Олександра Горбоноса правою рукою, адже без нього в установі не було б води, електрики, тепла, харчів. «Коли постала проблема зі світлом, ми шукали генератори, — розповідає Олександр Петрович. — Один, дизельний, мені вдалося роздобути в полку зв’язку. Завдяки цьому генератору лікарня мала тепло. Ми його вмикали на 10-12 годин, більше не могли, але цього вистачало, щоб обігріти приміщення. Другий, потужніший, забезпечував госпіталь світлом. Його вмикали на 3-4 години, за цей час устигали зробити операції, нагріти воду, зарядити телефони тощо».

Харчоблок у шпиталі — на електроплитах, тобто цілком залежний від електрики, якої не було. Тож знайшли вихід — польова кухня! Завідуюча їдальнею Тетяна Сафонова пригадує, як катастрофічно не вистачало рук, і за розпорядженням начальника госпіталю їй допомагали медсестри. «Ми робили все для того, аби вистояти в цій тяжкій ситуації. Дуже допомагали волонтери, за що їм окрема подяка», — каже вона.

Польову кухню, генератори, воду, продукти Олександрові Петровичу попри постійні обстріли і ризик для життя доводилось вишукувати по всьому Чернігову. Його героїчні дії не залишились непоміченими для країни. Після відступу ворога він був удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня.

_{«Хочеш миру — готуйся до війни»}

СЕРЕД медичних установ Чернігова у військового шпиталю особливе місце й особлива місія, та все ж таки, підкреслюють наші співрозмовники, всі медики, які залишились рятувати людські життя, — учасники єдиного подвигу з оборони міста. Полковник медичної служби ЗСУ Олександр Слєсаренко досі перебуває під враженням від єдності чернігівців — лікарів, цивільних, військових, волонтерів. «Ми знали, що проти нас армія і танкова дивізія, до останнього моменту мали великі сумніви, що виживемо. Але всі об’єднались, кожен робив усе що міг на своєму місці, допомагали одне одному і — вистояли», — наголошує він.

Із героїчних днів оборони, з труднощів тут нині роблять висновки. Госпіталь додатково облаштовує ще один повноцінний цокольний поверх. Роблять запаси необхідного, заповнюють прогалини.

— Облаштовуємо захищені операційні та реанімаційні, робимо запаси ліків і води, вдосконалюємо систему опалення, бо через два місяці буде холодно. Це генератори, це котли, що працюватимуть на паливних пелетах, буржуйки — все, чим можна обігріти. З дня на день почнемо бурити артезіанську свердловину, яка буде під’єднана до загальної системи водопостачання, — розповідає Олександр Петрович.

У його планах — максимально розширити медичний простір та зробити установу цілком автономною. Держава та меценати розуміють необхідність цього, тому йдуть назустріч. А Олександр Слєсаренко поспішає, бо пам’ятає: «Хочеш миру — готуйся до війни». Керівник цінує свій колектив і з гордістю наголошує, що він найкращий: «Мої колеги свої нагороди отримали заслужено, вони всі для мене герої. Моє ж звання «Герой України» — це відзнака всього нашого колективу, саме так я її сприймаю».