Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

• Долі людські

Мати-й-мачуха

Леся ГУДЗЬ.

м. Новоград-Волинський

Житомирської області

РАЯ поставила у букетик свіжозірвану мати-й-мачуху і замилувалася: після довгої неживої зими кожна квітка здавалася їй надзвичайно красивою! Момент тихої радості перервав телефонний дзвінок. «Мати померла, — повідомив молодший брат. — Приїзди, Раю, будемо ховати». Жінка, забувши долити у квіти води, стала біля вікна, притулилася лобом до холодного скла і заплакала — тихо, беззвучно.

Раї заледве минуло 10 років, як поховали її маму — справжню, котра народила їх чотирьох. Вона встигла тільки показати дітям кімнати новозбудованої хати, а не стати в ній хазяйкою. Із того гарного дня входин дівчинці запам’яталися на все життя свіжий аромат дерев’яних стін і пофарбованої підлоги, щасливо-умиротворена усмішка на маминому обличчі, татові припросини біля численних гостей… А через пів року в хаті знову було багато людей і… непорушна мама. І тато цього разу просив: «Випийте, люди добрі, за упокій моєї Кароліни, хай добре їй там ведеться…».

Минуло ще пів року, і тато одного дня з’явився на порозі їхньої засмученої оселі з молодою односельчанкою.

— Ось, дітки, — звернувся він до Раї, Івана, Стефи й Грицька, — тітка Оксана житиме відтепер у нас. Це ваша друга мама, слухайте її та поважайте.

Троє старшеньких (пам’ятали ж бо ще добре маму Кароліну) зирили з-під лоба на чужу тітку, а трирічний Грицько, зголоднілий за теплими обіймами напівзабутої неньки (радий був, здавалося, абикому, лише б можна було назвати когось отим найсолодшим «мама»), кинувся до жінки, зашепелявив їй про якісь свої малюцькі інтереси, потягнув за рукав до хати. Розпогодилося батькове чоло при погляді на малого; гірка складка прорізалася коло вуст, коли поглянув на своїх старших. Наче промовляв: пробачте, діти, винен я перед вашою матір’ю, але важко мені самому з вами…

Після того дня, через місяць по тому, життя у родині Кострубків різко змінилося: Раю, Стефу та Івана віддали до інтернату, а найменший, Грицько, таки, напевно, умудрився здобути якусь прихильність мачухи, бо його одного залишили рости у батьківській хаті.

Діти, кажуть, до життєвих перемін звикають швидко. Нікуди було подітися Кострубкам: гуртиком трималися в інтернаті, хоча й по різних класах навчалися. Домашнє завдання ж завжди готували разом — як там колись, удома…

Додому дітей батько забирав нечасто. Випивати почав, та й мачуха не вельми приязно приймала пасинків. Якось Рая попросила у неї молока (тримали у господарстві батьківському дві корови). «Нема!» — сердито відмовила тітка Оксана. А з-за спини жінки визирала її племінниця з молочними «вусами» над губою… Більше дівчина у мачухи нічого не просила.

Діти виросли, поодружувалися, пішли всі четверо по роботах. Проте приїздили до батьків (таки звали Оксану матір’ю всі четверо), допомагали їм як могли і чим могли. Взамін не просили нічого: чули якось, як мачуха натякнула батькові — мовляв, претендують вони на спільно нажите добро, та й на хату оком накидають… Проте виховані змалку ще рідною мамою у пошані до старших, не одцуралися батьків і після того випадку. І навіть після смерті батька навідувалися, мов до рідної, до постарілої мачухи, розуміючи, що важко їй на схилі літ самотній. Хоча ні теплого слова, ні поради материнської, ні співчуття так і не довелося почути від неї жодному із чотирьох.

Мачуха померла. Хата, якої так було їй шкода, хоча й не доклала до неї рук, стала враз нікому не потрібною, а діти, які плекали стільки надій на гарне у ній життя, зазнали там лише прикрощів.

…Раїса витерла сльози і почала збирати дорожню сумку. До краю навантажила її продуктами, захопила заощаджені собі про чорний день гроші. Поїде хоронити матір.

На столі залишився в’янути самотою букетик мати-й-мачухи…