Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

• Про людей хороших

Півонія

Людмила ФЕДОРЕНКО.

Чернігівська область.

ВИЙШОВШИ на пенсію, я з райцентру переїхала в село, у батьківську хату. Коли навела лад усередині, взялася за подвір’я і сад. Восени дерева обрізала, кущі обновила. А весною скопала клумбу, посіяла квіти. Працювала собі на задоволення: щодня потрошку. Часто за мною спостерігала зі свого подвір’я Тимофіївна, моя сусідка. Спочатку мовчки, а потім із здивуванням: мовляв, навіщо тобі все переробляти, день у день риючись у землі? Я віджартовувалася: мовляв, люблю агрофітнес і все, що з ним пов’язане.

Коли ж принесла з базару кущ півонії і посадила його на видному місці, біля ганку, Тимофіївна сказала: «Кому ти це садиш? Два віки зібралася жити чи що?». «Два не два,— кажу у відповідь, — але ще встигну порадіти квітам».

Усе ж таки її слова зіпсували мені настрій, я весь день розмірковувала над ними. Хоча сусідка набагато старша за мене, все одно не можна жити з такими думками! Який настрій од них?

Півонія моя прижилася, добре вкорінилася, а на початку літа зацвіла. Та так рясно, що за чубатими головами квіток і листя майже не видно. А пахощі які! Якось сиджу ввечері поруч, милуюся... Бачу, і Тимофіївна поглядає на кущ через свій паркан. Трошки зніяковіла, коли я її покликала, але прийшла. Розговорилися. Їй майже 80 років. Син давно вже на заробітках в Італії. Не приїждає і пише нечасто. Ось вона й засумувала. Весь світ бачить у темних кольорах.

Надалі Тимофіївна щовечора приходила милуватися півонією, а потім — чорно­бривцями, петуніями, матіолою... Ми подружилися. Ділимося спогадами про пережите. Згадуючи минуле, виявили, що не так погано нам і велося, було чимало радісних днів. Словом, є що хорошого згадати.

Нещодавно сусідка попросила, щоб восени відкопала їй корінчик від півонії, вона посадить його у своєму дворі. Зізналась, що я пробудила в неї згасле бажання до посильної роботи на землі. Від цих клопотів і сон міцніший, і настрій ліпший. Я пораділа за неї, а заодно й за себе. Жити спокійно, радіти всьому, що маєш. Залишати помітний слід, хоча б у вигляді квітучого подвір’я, — це не так уже й мало...