Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

• На життєвих перехрестях

Оберіг

Ганна БОЙЧУК.

Хмельницька область.

До Ганжіїв приїхали діти — невістка Лариса з онучатами Ксенею і Данилком. Семен і Галина не бачили малих давненько, вони відпустку зазвичай на морі проводили, хлопчику вже дев’ять, а малій невдовзі буде п’ять. Хтозна, скільки б іще не побачились, та Дмитро, відправляючись на війну, посадив сім’ю на поїзд, зателефонувавши батькам, щоб зустрічали.

А ТІ раді-радесенькі, хоч і лиха година надворі, та онуки — така радість для бабусі й дідуся. Семен почав ладнати вудочки, щоб порибалити з Данилком, дружина вдосвіта пекла млинці, щоб діти поласували з ягодами на сніданок. Малі розкошували у садку й на лужку поблизу оселі, де паслась сусідська кізка Мілка. Ксеня дресирувала котячу родину, всі троє муркотиків пручалися, їм така увага була не до вподоби, тому зеленка не встигала змиватися з рученят приборкувачки.

Все б нічого, але Ларисині очі виливали на світ таку тугу, від якої, здається, тьмянів навіть літній сонячний день. Раніше, коли синова родина приїздила на гостину, невістка випромінювала стільки позитиву, радості, вона щебетала з дітьми, влаштовувала веселі посиденьки зі смаколиками та піснями, на які запрошували й сусідів. Ті потім без упину хвалили Галинину невістку, навіть заздрили, що така вдатна і до роботи, й іскриста вдачею.

— То було колись, а зараз війна, — казала Галина чоловікові, коли вдвох складали сіно в копицю на лужку. — Не до жартів і веселощів, коли чоловік під ворожими кулями.

Але якось випадково мати стала свідком розмови, яка змусила стиснутися її серце, та так, немов холодне лезо уп’ялося і розітнуло його навпіл. Лариса того дня зранку взялася рвати малину. У Ганжіїв вона була дорідна, господарі зналися на хороших сортах, плекали ягоди, і малинник займав у саду чимало території. Збирати малину — саме задоволення, жінка пірнула в зарості, коли сонце ледь зійшло, а згодом воно почало припікати дужче, й Галина понесла невістці узвару й хустину, щоб не напекло голови. Та зупинив Ларисин голос — розпачливий, на межі зриву. Молода жінка комусь у слухавці невтішно бідкалася, що не може більше жити подвійним життям, дивитися у вічі батькам чоловіка, не стає сили навіть із дітьми бавитися.

«Так он воно що», — розгублено, мало не вголос подумала мати, повертаючи додому. У невістки — коханець? А синок на фронті! І як далі, що буде з гніздом, де зростають двійко кровинок… Не було на те ради у Галини, бо, бач, як стається яка біда з чужими людьми, то й поради знаходяться, й досвід навідує, а коли крається, розлітається на друзки своє, бракує житейської мудрості.

Не сказала й Семену жодного слова, знаючи чоловікову вдачу: візьме близько до серця, а воно у нього хворе, опероване, лікарі застерегли від хвилювань. А тим часом своє не витримало, надломилося, лікарі «швидкої», не зволікаючи, відправили Галину до районної лікарні. Сказали, встигли за крок до інфаркту. Довелося відлежатися, за процедурами, розмовами у лікарняній палаті якось відступило оте пекуче, наче зашерхла ранка. Раділа відвідинам — Лариса привозила онуків, вони щебетали, дарували малюнки, Данилко хвалився уловом карасів, які частіше ловилися на його, аніж дідову вудочку.

Коли дозволили гуляти, Галина довго бродила старим лікарняним парком. Якось Лариса приїхала сама і, віддавши передачу, швидко намірилася їхати. Мати зупинила її: «Доню, щось маю сказати. Бач, усе таке скороминуще, треба жити кожної миті, бо завтра може й не настати. Там у шафі, де рушники й скатертини, ти знайдеш маленький вишитий оберіг Матері Божої. Візьми його собі. То мені в дуже складний час для нашої родини передала мати мого Семена. Розлучитися ми з ним збирались, а свекруха не дала осиротити твого Дмитра…».

От і вдома! Галину зустрів лад в оселі, де з чоловіком і Ларисою порались малі помічники. Вийшла подихати в сад, а з малиннику голос: «Не переймайся, коханий, мама вдома, ми всі тут, і все у нас добре. Чекаємо тебе!».