Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

Скарб від бабусi

Любов ПОПОВИЧ.

Харків’янці Тетяні Чорній тікати від російських обстрілів довелося в перші дні війни. Прихисток і справу, яка допомагає втамувати біль від трагічних подій у рідному місті, вона знайшла у Кропивницькому. Всіх охочих пані Тетяна навчає вишивці.

— МІКРОРАЙОН, де ми жили, російські війська почали обстрілювати одним із перших, бо там поряд розміщений авіазавод. У вікні бачила ті обстріли і вибухи. Дуже страшно було, — пригадує страхіття жінка.

Її син одразу пішов до військкомату, а вона з невісткою і півторарічним онуком поїхала з міста.

— Толком нічого не встигли зібрати, взяли найнеобхідніше для дитини і бабусину вишиту сорочку, якій понад 100 років. Вона найдорожче, що у мене є, — каже Тетяна Чорна, ніжно розгладжуючи руками вишитий на реліквії орнамент.

За її словами, на Слобожанщині залишилося мало таких раритетних речей. Цю сорочку вишивала бабуся Тетяни, 1902 року народження. Вишиванка пережила три війни і два голодомори. Загалом вишитих бабусиною рукою речей було багато, але з усього надбаного лишилося тільки дві сорочки. Решту та виміняла на харчі, щоб врятувати родину від голодної смерті.

— Бабуся заповідала, щоб у цій сорочці її поховали. А ми вмовили, щоб вона залишила її нам, — розповідає харків’янка. — По ній я вчилася вишивати. Бабуся вже була старенька і не могла передати секрети своєї майстерності, тож я брала її сорочки, уважно розглядала та повторювала стібки, візерунки. Деяким прийомам та технікам навчилася із книжок. Вишила багато речей. За фахом я бухгалтер, а гаптування — це справа для душі.

Виїхати з Харкова й облаштуватися у Кропивницькому Тетяні Чорній з родиною допомогла її подруга, яка народилася в цьому місті. Вона ж і запропонувала харків’янці навчати кропивничанок слобожанській вишивці. Учениці знайшлися одразу, вони щотижня приходять на майстер-клас, аби опанувати нову для них техніку.

Улюблена справа трохи відволікає Тетяну від сумних спогадів і новин про рідне місто, але серцем жінка у Харкові.

— Думками постійно лину додому. Ще одна подруга кликала мене в Італію, але я наче не можу розрізати пуповину, що пов’язує мене із рідною землею, — каже Тетяна Чорна. — Та й син воює, тут чую його голос у телефоні, і стає легше. Там цього не буде… А ще дуже полюбила Кропивницький. Це гарне місто, мене тут добре прийняли. Намагаюсь не обтяжувати нікого, дистанційно працюю, орендую квартиру. Щодня спілкуюся з друзями, колегами з Харкова, котрі розповідають про великі руйнування, завдані росіянами. Старі люди кажуть, фашисти у Другу світову такого не наробили. Знадобиться багато часу, грошей і людських сил, аби те відбудувати.

Утім, жінка переконана, що ми з усім впораємось, адже українці надзвичайно сильні. Багато її знайомих, хто виїхав із Харкова, вже повернулись, розбирають і прибирають руїни.

Своє найбільше бажання на сьогодні пані Тетяна вкладає у давню козацьку приказку: хай повиздихають усі наші вороги. А ще дуже хоче, щоб рідні та інші люди були живі.

Про свій скарб — вишиванку — каже, що вона завше буде з нею.

— Буває, плачу вночі. А тоді вдягну цю сорочку і легшає. Через неї бабуся з неба оберігає мене і мою родину, — переконана Тетяна Чорна.

Фото автора.