Мій Оріхів міцний горішок!

Тамара КУРОЧКІНА.

Запорізька область.

Це визнав навіть ворог, який із лютою впертістю мало не щодня немилосердно обстрілює місто. А воно тримається!

НІКОЛИ не думала, що доведеться виїхати з рідного Оріхова, яке опинилось у прифронтовій зоні. Згадався 2014 рік, коли до нас із Донецька приїхала дочка з онучкою, бо не могли залишатися там, куди прийшов «рускій мір». Їхня сім’я вимушених переселенців вісім років мешкає в орендованій квартирі у великому місті і мріє повернутися додому.

Тепер і ми з чоловіком маємо статус внутрішньо переміщених осіб, але сподіваємося зустріти перемогу в Оріхові. Серце болить. Щодня і щоночі місто живе під ворожими обстрілами. Зруйновано чимало об’єктів інфраструктури, житлових будинків, є жертви серед мирного населення. Вже давно не чути дитячих голосів, музики, сміху. Суворі будні. Прокинувся вранці — щасливий, а яким буде день, марно щось планувати.

Тому міська рада наполегливо звертається до мешканців громади з проханням не наражатися на небезпеку і радить та просить евакуюватися в безпечні місця для збереження життя і здоров’я. Є можливість скористатися безкоштовними евакуаційними автобусами для виїзду до Запоріжжя.

…Ось дісталися Запоріжжя пів сотні моїх земляків. Змучені, стомлені. Розгублений водій знаходить у собі сили усміхатися, бо й справді щасливий: він зумів під вогнем доправити людей неушкодженими. Мирний шкільний автобус «поранений»: розбито переднє скло, вибито заднє. Бачу знайомі обличчя. Плаче жіночка — залишила корівку на людей, прощалась, як із дитиною, бо ж чи зустрінуться? Практично всі зачиняли хати зі слізьми на очах, хрестили їх...

Проте залишатися там було небезпечно, до того ж через обстріли часто зникає світло в будинках, постійні перебої з водо- і газопостачанням. Міська влада займається їх вирішенням, але надто багато пошкоджень мереж, ліквідувати аварійні ситуації не завжди вдається.

Однак не всі оріхівці мають можливість евакуюватись, існує чимало проблем. Ось що кажуть земляки, які не виїхали з міста.

Пані Тетяна залишилась у під’їзді багатоповерхівки сама.

— Нікуди мені їхати, та й не хочу тікати, — говорить вона. — Вже немолода, смерті не боюсь. Яке щастя прокидатися вранці у своєму ліжку! Гуманітарну допомогу привозили мені додому тричі, пенсію на пошті одержала. Спілкуюся з подружками, які виїхали, телефоном іще є змога почути рідні голоси. Зле почуваюся, коли запроваджують тривалу комендантську годину з посиленим режимом, як от із 14-ї години суботи до 5-ї години понеділка. Але в нашому будинку є підвал, обладнаний під укриття в разі тривоги, можна там перебути обстріли.

Людмила також не виїхала з Оріхова через складні обставини.

— Не можемо вмовити батьків, що мешкають за кілька кілометрів од міста. Татові 85 років, мамі — 82. Категорично відмовляються залишити село, бо город посадили, є пасіка. А мені що робити? Не залишу ж стареньких. Велосипедом раз на три дні везу їм продукти, адже магазин у них розбомбили, світла нема вже не перший місяць, — бідкається жіночка.

— Мабуть, Бог береже мені життя, з молитвою до нього звертаюсь і вранці, й увечері, — каже ще одна місцева, Ганна. — Молюся й за тих хлопців, хоробрих українських воїнів, які протягом кількох місяців тримають оборону Оріхова. Ось нещодавно прилетіло з ворожого боку до наших сусідів: понівечило літню кухню, знесло ворота, — а у нас посипалося скло з вікон, частково зруйнувало дах будинку. Може, колись і компенсують нашій сім’ї за пошкоджене майно… Хочеться вірити, що буде мир в Україні!

Подружжя пенсіонерів, Надія і Віктор, із сумом констатують: «На нашій вулиці залишається дедалі менше жителів, людей майже не видно. Виїздять, не бажають переживати страх за життя під обстрілами. А ми звикли. Якби тільки світло і вода були в домі…»

Оріхів тримається завдяки силам ЗСУ і тероборони. Всі містяни доземно вдячні воїнам, просять у Бога для них захисту. Ми не втрачаємо надії повернутися сюди. Не топтати ворогу моїх ромашок, що квітнуть біля рідної домівки!