Ми все відбудуємо

Віталій НАЗАРЕНКО.

Чернігівська область.

Григорій Ткаченко біля трактора, який дивом уцілів.

У Вознесенській церкві, яка є пам’яткою архітектури, окупанти облаштували штаб.

21 день — саме стільки перебувало в окупації село Лукашівка, що біля Чернігова. Цей час став для людей вічністю. Хтось втратив рідних, хтось — дім, когось розстріляли окупанти... Власникові господарства «Напорівське» Григорієві Ткаченку вдалося врятуватись в останній момент. Він ні на день не втрачав зв’язку з односельцями, а повернувшись у Лукашівку на другий день після її визволення, жахнувся від побаченого… Втім, фермер не втрачає надії все відродити.

_{Три тижні пекла}

ДЛЯ ОКУПАНТІВ Лукашівка мала стратегічне значення, адже звідси можна було контролювати відрізок траси Куликівка — Чернігів та обстрілювати обласний центр. Село обороняли 64 солдати з двома танками, одним ПТУРом та трьома БРДМ (броньована розвідувально-дозорна машина). Григорій Михайлович разом із дружиною підтримував українських бійців: возив їм їжу, господарство допомагало з ремонтом техніки, фактично на їхніх плечах була немала частина забезпечення.

— Спершу наші тримали оборону на двох напрямках, — розповідає Григорій Михайлович. — Серед захисників було двоє братів-росіян із РОА (русская освободительная армия). Один із них мені й сказав, що села їм не втримати, місцевим, хто може, треба втікати. Самі ж хлопці загинули смертю героїв. Їхній батько з 2014 року воює в Добровольчому українському корпусі. Для мене ці люди є справжніми героями. Зрештою Лукашівку взяли в напівкільце переважаючі сили противника. Подейкують, у них був інформатор із сусідньої Іванівки. Не знаю, чи це правда, але росіяни знали про мене все: де живу, яке в мене господарство. Дев’ятого березня, на день народження Тараса Шевченка, село окупували рашисти. Ми з дружиною встигли вибратися в останній момент.

30 березня наші війська визволили Лукашівку. Село ще дуже довго буде заліковувати рани війни. «Ось днями зять знайшов на подвір’ї розтяжку, — продовжує розповідь Григорій Ткаченко. — Кілька окупантів стояло в нашій хаті. Жили, як недолюди. Повиривали все, повитягували техніку, одяг, повиносили все з помешкання. А воїни з них ніякі: люди повідали — першими бігли до підвалу. Поїхали покажу, що вони зробили із селом».

_{«Штаб» орків — у церкві}

МИ СІДАЄМО в авто фермера і рушаємо. Ось — зруйновані хати, а біля них спалені російські танки. Ординці, як видно, взагалі не добирали місць, де ховати свою техніку та звідки вести обстріли. Більшість зруйнованих хат — це наслідок того, що танки та артилерію вони ставили впритул до людських жител, а відтак у наших військових просто не було вибору.

— Я не можу назвати їх людьми, це виродки без статі, роду та племені. Й наплодили їх не матері, не жінки, а якісь істоти, — дає характеристику російським солдатам Григорій Ткаченко. — Це орда! І особливої відмінності між 1239 роком і 2022-м практично нема: та ж сама навала, тільки не на конях, а на танках.

Проїжджаючи повз будинок культури, фермер-патріот пригадав, як два роки тому зустрічав тут делегації французьких колег і повсякчас попереджав їх: «Ви проспали Гітлера, проспите і Путіна». «Краще б я помилявся, — зітхає Григорій Михайлович. — Справді, європейські нації, особливо німці та французи, прозівали велике зло, що нині руйнує все в Україні».

Зупиняємося коло Вознесенської церкви, пам’ятки архітектури, в якій окупанти організували свій «штаб». Подумки проводжу паралелі з початком ХХ століття та більшовиками: нічого не змінилося. В Божому домі рашисти зберігали боєприпаси, їли, спали, смажили шашлики з м’яса худоби фермерського господарства Григорія Ткаченка. Звідси вели обстріли. Наші ж, коли звільняли село, влучили в боєкомплект. Місцеві розповідають, що вибухало впродовж трьох годин, навкруги розліталися частини тіл окупантів. Того дня тільки в одному місці їх загинуло більше сотні. Від храму ж лишилась половина. «Нічого, — розважливо, хоч і з нотками суму говорить Григорій Михайлович, — ми відродимо і церкву, і село, і господарство. Тільки от храм у нас неодмінно буде українським».

_{Обсіялись і відновлюються}

СПРАВИ у ФГ «Напорівське» нічим не кращі, ніж, власне, у самої Лукашівки. Станом на кінець квітня тільки п’ята частина з орендованих господарством земель була безпечною для обробітку, понад 1200 гектарів потребували обстеження.

— Дуже багато зруйновано, — констатує фермер. — Ми нарахували прямої шкоди на 500 тисяч доларів. А якщо рахувати непряму... Наприклад, корови 40 днів були недоєними, свою продуктивність вони зможуть відновити тільки через рік, коли отеляться. Поля потребують розмінування, страшно везти туди людей. Та ми все ж провели посівну там, де це можливо. Добре, що ще взимку закупили насінний матеріал і добрива, це нас дуже виручило.

Торік господарство скористалося державною програмою і придбало обладнання, збудувало новий зерносушильний комплекс. Під час вторгнення левова частина техніки згоріла. Але ж кредити треба гасити… «Ще одна велика проблема, — нарікає Григорій Ткаченко, — окупанти викрали всю комп’ютерну техніку. А паперова документація понівечена».

Дуже сутужно з тваринництвом. «Половину поголів’я ВРХ — 150 корів — знищено, — зітхає фермер. — До того ж виведений із ладу охолоджувач молока, частково зруйновано доїльну залу. Ми вже її відновили і починаємо роздоювати корів, але, повторюсь, аби повернути продуктивність, треба рік. Втім, рук ми не опускаємо, плануємо відродити тваринництво у повному обсязі. Колектив у нас молодий, працьовитий, маємо зберегти господарство».

З техніки механізатори вже дещо відремонтували. Деякі агрегати, втім, не підлягають ремонту, як от, скажімо, кукурудзяна сушарка вартістю 50 тисяч доларів.

— Ці істоти нищили все: в автомобілях та тракторах прострілювали колеса, били скло, витягали акумулятори… Зруйновані ангар, тваринницькі комплекси, картоплесховище... Збитки рахує спеціальна комісія. Проте в нас уже працює будівельна бригада, яка відновлює приміщення. Найдорожче нам обійдеться відновлення зерносушильного комплексу, що пропрацював лише один сезон. Будемо розв’язувати проблеми поступово. Нині головне зберегти трудовий колектив. Певен, що ми все відбудуємо і стане ще краще, ніж раніше, — резюмує Григорій Ткаченко.