Наша пошта

Розповіді з мережі

Читала і занотувала дописи

Лариса ПИЛИПЕНКО.

ВІЙНА. Нас розкидало по світах. Бракує спілкування, рідних очей навпроти. Але є соціальні мережі, де можна обмінятися думками, поплакати, порадіти, — словом, дати волю емоціям. Це щось на кшталт всесвітнього варіанта сільськовістянської «Нашої пошти». Гортаючи сторінки у Фейсбуці, ми шукали позитив, бо негативу і так по вінця щодня, щогодини. Не називаємо імен авторів дописів, зрештою, більшість думок співзвучні кожному українцеві.

«Коли в Україну прийде свято Великої перемоги, ми причепуримось, жінки нафарбуються, вдягнуть найкращі сукні — і всі вийдемо на вулиці, в парки... Будемо сміятись і плакати, обійматись і радіти... Все буде!»

«Ігор — парамедик благодійного фонду «Хоттабич», що займається проведенням рятувальних операцій. В місці нашого перебування до нас прибилась дуже голодна кицька. Ігор почав її щодня годувати. Згодом через потужні артилерійські обстріли ми вимушені були переїхати. Вночі приходить Ігор і каже: «Там залишилась кицька, дай ключі від машини, вранці поїду по неї». Поїхали разом. На світанку розшукали кішечку, Ігор запихає її у коробку, хвостата нервує, виривається, і тут Ігор видає фразу, від якої я щиро розсміявся: «Мила, заспокойся, я зроблю тебе киянкою!»

«Знову вокзал. 31-й дитячий будинок сімейного типу та 48-ма прийомна сім’я після тривалих зусиль багатьох людей залишили рідну домівку, яку так плекали! Садили там з дітьми садок, облаштовували дитячий майданчик та створювали затишок люблячі мама-вихователь Олена, тато Андрій та 10 дітей. Вимушений, але необхідний від’їзд… Діти завше безпосередні: найменші з них раділи змінам, загадували бажання, бо вперше будуть подорожувати поїздом. Начальник Запорізького вокзалу Тетяна Олександрівна зустрічає приязно, як і повсякчас, бо ми тут майже свої: лише за 70 днів привезли і провели в дорогу 670 дітей із 10 дитячих закладів, 545 діток з опікунських сімей, 122 із прийомних та 220 з дитячих будинків сімейного типу. Дітлахи відразу згуртувались і на пероні заспівали «Червону калину». Пасажири на вокзалі не могли стримати сліз, а щедра тітонька з привокзального кафе, побачивши імпровізований концерт маленьких патріотів, принесла до вагона чимало різних смаколиків. У Львові чекають колеги з обласної служби у справах дітей, а потім довга дорога, адаптація, нова школа... Вони в безпеці. А ми будемо чекати малечу вдома!»

«Бойове чергування триває добу, і кожні чотири години потрібно бути на позиції. Тобто чотири години чергуєш, відтак чотири — відпочиваєш. Тож коли в мене пари, я чергую вночі, а відразу після чергування вранці проводжу пару. Крім того, в інші дні займаюсь облаштуванням побуту, копаю траншеї тощо. Якщо стріляє десь «на тлі», то на пару це особливо не впливає. Звук такий, ніби трактор оре. Пари я повсякчас проводжу біля бліндажа. От щойно був обстріл, а ми вичитували помилки в модулях. Перейшов у бліндаж і продовжив читати лекцію. Ми воюємо за освічену націю. Якби я не читав лекцій, то був би гріх. Я ж нащо на війну пішов?»

«Доле, поверни мені мене — справжню, природну. Поверни колишні безтурботні інтонації в мій голос. Поверни моє щедре травневе сонце, моє запашне повітря у луках на Приазов’ї».

«Як химерно з часом може змінитися для тебе сенс художніх творів, завчених давним-давно, у протилежній реальності. Щоранку хочу прочитати в новинах одне: «Бій одлунав. Жовто-сині знамена затріпотіли на станції знов...».

«Наш будинок під Броварами розмародерили оті нелюди. Сьогодні мамі зателефонував чоловік на ім’я Віктор, який у знищеному танку знайшов її ноут, визначив телефон власниці й вирішив повернути вкрадені речі. Я навіть не знаю, що мене тішить більше: чи те, що в Україні такі прекрасні люди, чи те, що карма спрацювала так швидко!! Ноутбук нарешті у хазяйки. Велика вдячність панові Віктору, який не пошкодував свого часу, аби знайти власника. Український воїн повернув учительці ноутбук, за допомоги якого вона дистанційно навчає дітей, той ноутбук, котрий украла істота, яка, може, і ходила до школи у себе в рф, але точно нічому не навчилася. Слава Україні!»