Наша пошта

Лелеки гніздяться — бути життю!

Лідія ГЕРАСИМЕНКО.

Черкаська область.

ПОВАЖНОГО віку жінка сиділа на лавочці біля розгромленого двору. А в очах — надія і радість на краще майбутнє, бо ж село звільнили від окупантів. «Лелеки гніздяться — бути життю», — з певністю сказала вона.

…У дитинстві мені так хотілось, аби лелеки звили гніздо біля нашої хати. Щовесни батько, наче заманюючи пернатих, прилаштовував для них колесо. Та це не спрацьовувало. Лелеки пролітали повз. І тільки минулої весни на стовпі біля нашого з чоловіком двору вони почали злагоджено вити гніздо. Ми діставали насолоду, спостерігаючи за лелечим життям усеньке літо. А восени, відлітаючи у вирій, птахи так тривожно клекотали, ніби прощались із нашим краєм і з нами назавжди. Напевне, відчували всю тривожність прийдешньої весни.

Ми дуже хвилювалися за лелек: як доберуться палаючим небом крізь вибухи? І ось нарешті одного дня вони таки прилетіли. Вміють бути вірними! Ця подія, без перебільшення, подарувала радість усьому нашому кутку. Нині птахи, підрихтувавши гніздо, літають на болото відшукувати корм. Не можемо намилуватись, як лелеча пара впевнено і гордовито ступає по зеленому пшеничному килиму.

Пригадую, як у дитинстві ми, дітлахи, пасли череду і, побачивши лелеку, швидко клали палицю на долоню, тримали її, як могли, і один поперед одного кричали: «Лелечено-трипечено, скільки годин до вечора?» І з радістю рахували. Тепер уже не запитую, знаю й сама, що сутінки. Та вірю, що і в таку пору можна бути щасливим.