Зенітка

Випуск «Зенітки» підготував Максим ГАРМАТНИЙ.

Малюнок художника Бориса ШАПОВАЛА (псевдонім - Бе-Ша)

 з першого видання «Зенітки» 1947 р.

Остап ВИШНЯ. 1944 р.

Шановні читачі, ми переможемо!

Упродовж десятків літ у всеукраїнській газеті захисту інтересів селян по п’ятницях виходила сторінка гумору і сатири «Весела світлиця». І, сподіваємося, виходитиме у майбутньому. Звісно, не такому майбутньому, як нині. Сонце свободи і незалежності ніколи — у ще тяжчі часи, а вони не один раз траплялися, — не покидало Україну. І не покине!

Хоч і у п’ятниці, й у решти днів тижня веселого мало, однак українці за натурою на відміну від злих сусідів — народ життєрадісний, котрий і кпинами вбиває своїх ворогів. Бо сміх — зброя. Вражаюча і гостра, далекобійна і непромашна. Доведено поколіннями!

Підтвердження цьому — відома гумореска незабутнього Остапа Вишні «Зенітка». Написана вона у воєнному, як і нині, 1944 році. Неперевершений майстер слова передав у творі характер нас, українців, людей складної долі, але великої душі і ніким не зборимого оптимізму.

Зенітка — артилерійська гармата для стрільби по повітряних цілях.

«Зенітка» — це теж зброя. Тож вдаримо із неї по всьому непрошеному, що прилетіло на нашу землю з-за бугра, і по тих, хто зазіхнув на нашу святу землю. І поки триватиме війна на українській землі, так і називатимемо нашу добірку гумору і сатири.

Сидить дiд Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину.

— Як дiла, дiдусю? Драстуйте!

— Драстуйте! Дiла? Дiла — нiчого! Дiла, як казали отi песиголовцi, — гут!

— I по-нiмецькому, дiдусю, навчились?

— Атож. У соприкосновенiї з ворогом був, от i навчився.

— I довго, дiдусю, соприкасалися?

— Та не так щоб й довго, а проте троє й од мене «у соприкосновенiє з землею» пiшли. Загребли трьох отам на вигонi... I могилу вони були насипали, й хреста поставили; так як нашi оце повернулись, я й хреста порубав, i могилу по вiтру розвiяв... Щоб i слiду од поганi не було.

Розказати, кажете? Ну, слухайте.

...Наближалися фашисти; знелюднiло наше село. Кiлька старих бабiв тiльки й лишилося. Опинився й я по той бiк рiчки, в лiсi, у партизанах. Обiда хлопцям варив, конi пас. Та й закортiло менi подивитися, хто ж у моїй хатi за хазяїна тепер править, бо одинцем я жив, один як палець. От одного разу пiдiйшов я до рiчки, як уже добре смерклось, витяг з очерету човна, сiв, поплив та й висадився десантом у себе ж таки в березi. Висадився десантом, а потiм перебiжками, перебiжками помiж соняшниками, та за хлiвом у лопухах i замаскувався. Замаскувався i сидю. А в хатi, бачу, свiтло горить, гомонять, чую, дехто спiвати зривається.

Я сидю, чекаю: хай, думаю собi, як поснуть, тодi вже я прийму рiшенiє. Довгенько довелось чекати. Коли ось дверi на ганок — рип! — виходять троє: двоє, чую, фашисти, а третiй Панько Нужник — за старосту вони його призначили. Батько його крамничку в нас держав, а воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли. А тепер, бач, ста-а-ро-ста! Вийшли й прямують до хлiва. А в хлiвi в мене на горищi трохи сiна було... Так ото Панько їх туди ночувати веде, бо в хатi душно. Полiзли вони на горище, полягали. Чую — хропуть. Я з лопухiв потихесеньку, навшпиньки, у хлiв. У руках у мене вила-трiйчата залiзнi. Я розмахуюсь та крiзь лiсу вилами — раз, два, три!

Як заверещать вони там, як закричать:

— Вас iст дас?

А Нужник:

— О, рятуйте! Хтось iз землi з зенiтки б’є!

Ага, думаю, сукинi ви сини, уже мої вила вам за зенiтку здаються, почекайте, ще не те буде. Та з тим знову перебiжками у берег, на човна й на той бiк. За три днi поздихали вони всi троє: так переказували потiм iз села. Я їм вилами животи попротикав. Отаке моє з ворогом соприкосновенiє.

— Скiльки ж вам, дiду, лiт?

— Та хто зна! Чи сiмдесят дев’ять, чи вiсiмдесят дев’ять? Хiба їх полiчиш? Знаю, що дев’ять, а яких саме, уже й не скажу.

— I ото ви не побоялись — один на трьох?

— Побоявся? Та, чоловiче божий, вiйна — це ж моє рiдне дєло. Я ж увесь свiй вiк воювався з... бабою. Лукерки моєї не знали? Хiба ж такi сраженiя були, як з отими поганцями на горищi! Та я їх, як щурят, подавив! А покiйниця моя — хай царствує! — та вона б сама на дивiзiю з рогачем пiшла! На що ми з кумом — царство йому теж небесне! — було вдвох... та куди там!

Сидю було я пiд повiткою, зубцi до грабель тешу, а вона вийде на ганок та як стрельне:

— Свириде!

Вiрите, сокира в мене в руках сама собi тiльки — стриб! стриб! стриб! Як на теперiшню технiку, так чиста тобi «катюша». З нею я так напрактикувався, що нiяка вiйна менi анi пiд шапку. Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, бiльше одбивав атаки, а воюватися доводилось мало не щодня..

Одного разу, в недiлю, ми з кумом, ще й на достойне не дзвонили, не видержали: хильнули. I добренько-таки хильнули. Коли ось Лукерка з церкви!

— Держись, — кажу, — куме, битва буде! Якщо поодинцi, будемо битi. Давай згуртуємось у вiйськове соєдiнєнiє, бо iнакше розгром. Перемеле живу силу й технiку! Утворили ми соєдiнєнiє. Тiльки-но вона на ганок, я зразу вродi як на «ура»:

— Що це ти по церквах до полудня товчешся?! Пiп медом частує, чи що?

А кум з правого флангу заходить. Але тут у нас обшибка органiзацiйна вийшла: рогачiв ми не поховали. Ех! — вона за рогача i в контратаку! Прорвала фронт. Ми з кумом на заранi пiдготованi позицiї — в погрiбник. Опорний вродi пункт.

Уже й пироги похололи, а вона все в погрiбнику в окруженiї держить. Сидю я за дiжкою з сирiвцем, куняю.

Кум i каже:

— Як знаєш, — каже, — Свириде, а я до своїх пробиватися буду. У моєї Христi теж сьогоднi пироги.

— Дивись, — кажу, — куме, тобi виднiше. А краще не ризикувати завидна, хай як смеркне.

— Що ти, Свириде, як смеркне? Та якi ж смерком пироги?

Перехрестився кум i рвонув в н-ському направленiї. I таки пробився в расположенiє своєї Христi. Щоправда, рогачем його таки контузило, але з нiг не збило!

А я аж до вечора в окруженiї за дiжкою з сирiвцем просидiв. Тiльки ввечерi уласкавилась трохи Лукерка; пiдходить, одчиняє погрiбника:

— Сидиш? — каже.

— Сидю! — кажу.

— Iди ж хоч галушок попоїж, а то охлянеш!

— Кинь, — кажу, — рогача, тодi вийду!

Бойова була покiйниця!

Було з нею й стратегiї, й тактики. Де ми з кумом тiльки не маскувались: i в картоплиннi, i в коноплях. Та обнаружить було враз! Обнаружить — i витiснить! Та тiснить було аж до водяного рубежа, до рiчки. А ми з кумом плавати не вмiли, стоїмо у водяному рубежi на дистанцiю, щоб рогачем не дiстало. Стоїмо, мокнемо.

А вона:

— Мокнете?! Мокнiть, iродовi душi, я з вас конопель натiпаю!

Та пiсля такої практики менi з отими гнидяними хрицями й робити не було чого. Шкода — кума нема: ми б з ним у соєдiнєнiї не те б показали.

Кум i льотчик крiпкий був. Ас!

Трусимо ми якось кислицi з кумом. Повилазили на дерево й трусимо. А кислиця висока була, розложиста. Фашисти, клятi, зрубали її. Лукерка в пелену кислицi збирає. Трусили, трусили, ке, думаємо, закуримо. Люльки в зуби, кум огню креше...

Коли це знову як бахне:

— Знову за люльки!

Так ми з кумом, як стiй, з кислицi у пiке. Кум таки приземлився, хоч i скапотував, а я з пiке — в штопор, iз штопора не вийшов, протаранив Лукерцi спiдницю й урiзавсь у землю! За пiв години тiльки очунявся, клiпнув очима, дивлюсь; лiворуч стоїть кум, аварiю зачухує, праворуч Лукерка з цеберкою води. Ворухнувсь — рулi повороту нi в руках, нi в ногах не дєйствують, кабiна й увесь фюзеляж мокрi-мокрiсiнькi...

— Живий, слава богу! — кум каже.

А Лукерка:

— Був би, — каже, — вiн живий, якби не моя кубова спiдниця! Хай скаже спасибi спiдницi, що затримала, — угруз би був у землю по самiсiнький руль глибини! Ех, льотчики, — каже, — молодчики!

А ви кажете, чи не злякався я трьох гiтлерiвцiв!

Пiсля такої практики?! Таке й вигадаєте!

— А що тепер поробляєте, дiдусю?

— Прийшли нашi — я демобiлiзувався. Дуже швидко нiмцi тiкають, не наздожену. Хай уже молодшi гонять. А я оце дiтлахам у дитячий садок пищики роблю. Такi ж утiшненькi дiтоньки! Та колгоспну череду з евакуацiї виглядаю. Треба випасати, треба вiдбудовувати пiсля нiмецької поганi. Ех, кума б оце менi, ми б оце вдвох... Хочете, може, «зенiтку» мою побачити? Ось вона!

I погладив нiжно дiд Свирид свої вила-трiйчата...