Архів
Вівторок,
31 травня 2022 року

№ 18 (19962)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Червень
  Версія для друку          На головну

Щоб побачити веселку, треба пережити зливу

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Рівненська область.

На фото автора: добре і затишно в Степані мамам та дітям із Малина.

Нарешті випав довгоочікуваний дощ — потерпала земля без вологи. Кажуть, дощ у путь — добра прикмета. Тут, у гостинному селищі Степань на Рівненщині, вона справдилася.

Міцні вірою

ДИРЕКТОРКА санаторію «Горинь» Лариса Шишковська зустрічає на вході. Й одразу до діла.

Від початку березня унікальний профспілковий заклад гостинно відчинив двері для тих, хто змушений був утікати від війни. Пані Лариса навіть не думала, що буде завтра: їй треба було обігріти й нагодувати людей сьогодні. Тож одразу викликала на роботу кочегара й кухарів.

А завтра… Завтра до неї зателефонували небайдужі й самі запропонували допомогу. Одночасно, як мовиться, взяла процес до своїх рук Федерація профспілок області: кошти, продукти, засоби гігієни…

За два місяці війни тут знайшли прихисток півтори сотні співвітчизників із гарячих точок всієї України. Хтось поїхав далі, хтось уже не хоче полишати атмосфери, настояної на добрі та незламній вірі в перемогу. Віра тут міцна, бо закорінена в рідну землю. Цей поліський закуток ревно охороняють не лише численні блокпости (у пильних земляків муха не пролетить непоміченою — переконалися!), а й три величні православні храми, що виблискують доглянутими куполами. Забагато, скажете, на чотири з хвостиком тисячі місцевих? А от і ні — заперечать вони: хіба може бути забагато тієї безцінної реліквії, яку українці споконвіків передають із покоління в покоління, — віри?

«На 27 лютого планували новосілля...»

…САМЕ вона привела сюди родину Бондаренків із розтерзаної окупантами Бучі.

Денис сім років поспіль сам виховує сина та доньку — відтоді, як трагічно загинула їхня матуся. Богданові тоді було 10, Зорянці — лише 2 рочки.

«Ми тоді винаймали житло й почали зводити омріяний власний дім… Коли дружини не стало, твердо вирішив добудувати його власноруч, чого б це мені не коштувало. Тож довелося, як мовиться, на марші освоїти чимало професій. Будинок я завершив, і 27 лютого, в неділю, мало бути новосілля. Але ми не встигли, — гортає живі сторінки пам’яті. — Втім, одразу з Бучі не поїхали — через стареньких батьків, які до останнього не хотіли полишати свій дім. А потім… ішли полями до найближчого нашого блокпоста — хто їх рахував, ті кілометри? Далі нас перевозили військові: спочатку до Києва, потім до Львова. Там я навіть роботу знайшов. А от житла дешевше, ніж за 20 тисяч на місяць, на жаль, не було. Добрі люди підказали, що в Степані приймають безкоштовно. Тут ми нарешті заспокоїлися: Зоряна й Богдан — на онлайн-навчанні, батьки після важких випробувань нарешті змогли спокійно поспати… Будинок батьків, на жаль, не вцілів — але вони радіють, як діти, що дивом вижили їхні гуси та качки, яких Денис, від’їжджаючи, завбачливо випустив із загорожі. А ось у його новому будинку постраждали лише вхідні двері: тож думками й усіма фібрами душі батько родини вже там! Але поки в Бучі ще триває розмінування, доведеться почекати із поверненням.

…Усміхнена дев’ятирічна Зоряна видає книги всім, хто бажає. Вона зізналася Ларисі Шишковській: найбільше хвилюється за те, що не встигла повернути в бібліотеку рідного міста книги, які вже прочитала.

«Не хвилюйся, будеш сама бібліотекарем», — сказала пані Лариса. Так дівчинка перетворила свою проблему на можливості. Бачили б ви, з якою радістю мала бібліотекарка приймала від нас книги в дарунок! Не лише дитячі, а й твори місцевих авторів про традиції та звичаї Рівненського Полісся, його унікальний фольклор, історичні розвідки.

«Втікали просто з ринку»

«МИ втекли з Малина, що на Житомирщині, шостого березня: щойно тільки почали стріляти по ринку, де зазвичай скуповуємося. Їхали, куди очі бачили. Тут, у Степані, надвечір зупинилися заночувати в першій-ліпшій хаті. А зранку нас спрямували сюди, і, знаєте, ми передумали їхати деінде: навіщо шукати добра від добра, якого тут аж у надлишку? — чи то мене чи себе перепитує молода мама Віталіна Андрусенко. — А тут чисто, затишно й тепло».

За дверима кожної з кімнат — своя унікальна історія війни. Але всі пожильці вже будують плани, що робитимуть після перемоги. Які ж це яскраві, веселкові мрії!

«Щоб побачити веселку, треба пережити зливу», — наче між іншим, зауважує голова правління Степанського споживчого товариства Олена Шустик, з якою попри той таки надокучливий дощ прямуємо до бювету з мінеральною водою.

Треба ж скуштувати унікальної за своїм складом води, яка навесні має особливу силу! Недарма її, розповідають місцеві, пив сам Вінстон Черчилль. Великому стратегові Другої світової додавала сил наша поліська мінеральна вода — вдумайтеся!

«От бачите, ми просто приречені перемогти. Бо нам небайдуже, що буде на цій землі завтра і як житимуть наші діти. А найбільше зло йде від байдужих», — розмірковує мудра й незламна Олена Шустик.

Вони разом із Ларисою Шишковською та іншими місцевими не кричать про це на кожному перехресті, а невтомно працюють на перемогу: ліплять вареники та млинці, волонтерять, спрямовують кошти на допомогу армії. Й твердо вірять, що вже ось-ось разом з усіма українцями побачать веселку, яка ніколи не зникне з нашого неба.

P. S. Коли матеріал був готовий до друку, ми дізналися, що Бондаренки вже вдома, у рідній Бучі.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Підтримка для бізнесу
Читати
Рятуються облігаціями
Читати
Повертаються додому
Читати
Виробництво відновилося
Читати
Крадуть метал
Читати
Новий порядок вступу
Читати
Металургам — митне спрощення
Читати
Триває освітній геноцид
Читати
Смертей — тисячі
Читати
Евакуюватися, щоб працювати
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове