Архів
Вівторок,
31 травня 2022 року

№ 18 (19962)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Червень
  Версія для друку          На головну

Від окупантів урятували болота

Віталій НАЗАРЕНКО.

Чернігівська область.

Антивоєнна акція селян біля пункту перетину українсько-білоруського кордону.

Фото з архіву Світлани Бицько.

Добрянська ОТГ на Чернігівщині межує з Білоруссю. Як відомо, основні сили окупаційних військ, що штурмували Чернігів, заходили через контрольно-пропускний пункт «Сеньківка» і перетинали Семенівську громаду, де він розташований, а також Городнянську та частково Ріпкинську. Добрянку зайди оминули, хоча й намагалися прокласти шлях тутешніми селами. Проте непрохідні болота, якими відоме чернігівське Полісся, вберегли людей від безпосередньої окупації. Як же жилося селянам у ті тривожні тижні?

Відрізані од світу

ГОЛОВА Добрянської територіальної громади Світлана Бицько показує фото, на якому вона обіймає стафордширського тер’єра. Собаку жартома називає переселенкою. Тварину залишили на кордоні господарі, втікаючи із селища у Білорусь. «Ми назвали собаку Шері. Тижнів зо три вона мешкала в адміністративній будівлі громади, всі її дуже полюбили, але згодом віддали новому господарю», — розповідає пані Світлана.

Війна для прикордонної Добрянки, як, власне, і для всієї України, почалась раптово.

— Крайній будинок населеного пункту нашої громади розташований біля пункту пропуску. Там живе бабуся, а далі — Білорусь. Коли до неї ходили соціальні працівники, то бачили скупчення ворожих військ прямісінько у нас під боком. Утім, ніхто не вірив, що все станеться саме так… Одного дня ми прокинулись од вибухів. Окупанти до нас не заходили, але стояли на околиці. Ми бачили, як горіли ліхтарі їхньої техніки, як вони готували їжу… — пригадує очільниця громади.

Чоловік пані Світлани — прикордонник. «Коли почалось масове вторгнення, їм наказали передислокуватись у Ріпки, — пояснює Світлана Бицько. — Мій чоловік як пішов того дня на зміну, так, допоки не вигнали загарбників із Чернігівщини, я його не бачила».

Певна річ, як і будь-яка жінка, пані Світлана переживала за чоловіка, за їхніх маленьких дітей, однак як голова громади не мала права опускати руки, а повинна була дбати насамперед про земляків. Вона не накивала п’ятами, як деякі депутати, а взялась організовувати побут, адже того ж таки дня Добрянка залишилась відрізаною од світу.

Силі духу цієї жінки позаздрив би кожен. Так, ризикуючи життям, вона разом із кількома сотнями однодумців пішла до пункту перетину кордону з Білоруссю. «Ми підвезли колонку, наш національний прапор, співали гімн, викрикували білорусам: «Геть!», «Ганьба!». Ми не боялися, адже за нашими спинами була вся країна», — коментує ті події пані Світлана. До речі, на початку вторгнення подібні акції були масовими: у прикордонних областях беззбройні люди намагалися зупиняти колони окупантів, техніку, навіть танки...

Люди були з хлібом

ВІЙНА, як лакмусовий папірець, показує, хто є хто. Так, із громади, крім кількох депутатів, виїхали троє із чотирьох фельдшерів, фактично залишивши людей без медичної допомоги. Але з’явились і ті, хто виявив героїзм та мужність. Скажімо, волонтери Олександр Маєць і Юрій Карпяк вивозили чернігівців з-під обстрілів до відносно безпечної Добрянки. Сьогодні можна з певністю сказати, що Світлана Бицько і як керівник, і як громадянка гідно пройшла випробування.

До війни у селищі хліба не випікали — доставляли з Чернігова. Коли ж почались бойові дії, довелося громаді шукати вихід зі становища. Зібравши аграріїв та підприємців, вирішили відновлювати стару пекарню, яка не працювала останні 15 років.

«Один фермер дав пшеницю, інший дозволив молоти збіжжя у його млинах. Таким чином ми і відновили пекарню на час війни. Сутужно було, адже дріжджі та олія — в дефіциті, та й білого борошна обмаль, а без нього ніяк», — пригадує труднощі керівниця Добрянської громади. Зрештою все вдалося!

— Я вважаю, що в кожній ОТГ на випадок надзвичайних подій має бути власна переробка. От тільки чи потягнуть це громади? — розмірковує Світлана Бицько. — Пригадується, у моєї покійної тітки завше були запаси: люди, які пережили голод і війну, вже на генетичному рівні таку звичку мали. А в нас виходить так, що населенню всі винні — держава, органи місцевого самоврядування... Треба від цього його відучувати, не перекладати обов’язки на когось, а розраховувати передусім на себе.

Бізнесу доведеться сутужно

ЯК БУДЬ-ЯКИЙ адекватний керівник, пані Світлана переживає, за які кошти існуватиме громада. У Добрянці з найбільших платників податків — місцевий лісгосп, ліквідований за місяць до війни як юридична особа, та Папернянський кар’єр скляних пісків. А ще аграрії.

— Чимало фермерів не засіяли своїх полів. У них труднощі з добривом, логістикою та пальним. А їхні проблеми — це також і наші, — стверджує Світлана Бицько. — А от із лісгоспом, дякувати Богу, поки що все гаразд. Хоча він як юридична одиниця припинив існування, проте з податками все залишилось так, як було до ліквідації. Наразі платять по совісті, і є надія, що все залишиться на колишньому рівні.

Також голова громади, аби налагодити більш-менш нормальну діяльність основних платників податків, домоглася відновлення залізничної гілки для Папернянського кар’єру скляних пісків.

— Двома лісовими дорогами, які в нас є, техніка взагалі не проїде, тож домоглися, що підприємства дотягнуть залізницю, — розповідає голова громади. — Втім, так, як раніше, буде не- скоро: видобувна галузь — це також пальне, а ціни на нього захмарні... Тому сьогодні важко прогнозувати економіку.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Підтримка для бізнесу
Читати
Рятуються облігаціями
Читати
Повертаються додому
Читати
Виробництво відновилося
Читати
Крадуть метал
Читати
Новий порядок вступу
Читати
Металургам — митне спрощення
Читати
Триває освітній геноцид
Читати
Смертей — тисячі
Читати
Евакуюватися, щоб працювати
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове