Червень

Cторінку підготував Микола ЮРЧИШИН.
Малюнок Валентини ПРОТОПОП.

• Людина і Всесвіт

П’ята експедиція

Володимир БЕЗУГЛИЙ,

астроном-аматор.

м. Київ.

Екіпаж «Аполлона-16» (зліва направо): Томас Маттінґлі, Джон Янґ та Чарльз Дюк.

ПІВ століття тому було відомо, що до кінця 1972 року американська програма «Аполлон» — найграндіозніша на сьогодні космічна одіссея людства — буде завершена. Нові прилади та обладнання для неї вже не розроблялися, проте можливості та ресурси наявних давали всі підстави сподіватися на отримання унікальних наукових результатів. Оптимізму додавав і здобутий у чотирьох попередніх місіях неоціненний досвід роботи астронавтів на поверхні Місяця. Тож заплановані дві заключні експедиції на природний супутник Землі очікувались як фахівцями, так і широким загалом із не меншим нетерпінням, ніж попередні.

Командиром «Аполлона-16» був призначений легендарний Джон Янґ, льотчик-випробувач ВМС США, котрий у травні 1969 року вже побував на навколомісячній орбіті як пілот командно-службового модуля корабля «Аполлон-10». Прийдешній космічний політ мав стати для нього четвертим; загалом же за свою тривалу кар’єру астронавта він здійснить шість польотів у космос. За дев’ять років після місії «Аполлона-16» Янґ стане командиром першого у світі космічного корабля багаторазового використання за програмою «Спейс Шаттл» і буде відзначений найвищою нагородою Конгресу США, призначеною для астронавтів. Янґ, безперечно, добре усвідомлював усі ризики своєї професії, але на пропозицію летіти завжди відповідав «так».

Пілотом командно-службового модуля став льотчик-випробувач ВМС США «аскетичний монах» Томас Маттінґлі. Він не був одружений, не мав близьких друзів, зате був фанатично відданий астронавтиці. Якось, незадовго до старту, на космодромі Маттінґлі прийшов оглянути ракету-носій та свій корабель — систему, складність якої неможливо осягнути розумом однієї людини. Ввійшовши у відкритий люк, натрапив там на працюючого техніка, який дуже обурився: «Ви хто такий? Вийдіть звідси!». Однак, дізнавшись, хто перед ним, технік пом’якшав: «Ви знаєте, важко уявити, що все це для вас. І ось що я вам скажу: будьте певні, аварії з моєї вини не буде!». Тієї миті астронавт зрозумів, що програма «Аполлон» успішна великою мірою саме тому, що такі ж слова — «аварії з моєї вини не буде» — могли сказати десятки й сотні тисяч задіяних у ній фахівців.

Третій член екіпажу — пілот місячного модуля Чарльз Дюк, магістр знаменитого Массачусетського технологічного інституту льотчик-випробувач ВПС США.

Старт «Аполлона-16» відбувся 16 квітня 1972 року. За три доби астронавти перебували на навколомісячній орбіті. Ще за добу, як і було заплановано, Янґ та Дюк відстикували місячний модуль корабля від командно-службового і розпочали підготовку до посадки. Маттінґлі в цей час мав скоригувати орбіту свого модуля, щоб забезпечити зустріч із місячним при його поверненні з поверхні супутника Землі. Саме тоді він виявив негаразди у системі керування основним двигуном. Протягом наступних п’яти годин дві сотні найкращих фахівців з організацій, причетних до проєктування та виготовлення модуля, аналізували наявну інформацію про несправність, намагаючись відтворити її на макеті корабля. Їхній висновок, на щастя, був оптимістичний: проблема не критична. Після чого Маттінґлі ввімкнув двигун, виконав необхідну корекцію орбіти, а Янґ і Дюк із майже шестигодинною затримкою отримали дозвіл на посадку.

Місцем примісячнення «Аполлона-16» уперше було обране плоскогір’я північніше стародавнього 48-кілометрового кратера Декарт. Ця ділянка поверхні супутника Землі світліша за раніше досліджені, що наводило на думку про відмінність складу її поверхневих порід. За результатами дистанційних спостережень науковці були переконані у їхньому вулканічному походженні.

21 квітня Янґ і Дюк здійснили успішну посадку на місячну поверхню. Перед ними постала сіра горбиста пустеля, на третину всипана невеликим камінням. Відпочивши, спершу Янґ, а за ним Дюк ступили на ґрунт, укритий шаром пилу завтовшки 2-3 сантиметри. Встановивши низку наукових приладів та налагодивши електромобіль, астронавти вирушили у свою першу мандрівку, під час якої, на прохання геологів, підібрали камінь, більший за футбольний м’яч. Цей камінь виявиться найбільшим зразком місячних порід серед доправлених на Землю усіма експедиціями «Аполлон».

Під час наступних двох мандрівок астронавтам пощастило спостерігати й дослідити різноманіття місячної поверхні: ділянки світлого ґрунту, вражаюче неосяжне поле сірих валунів метрових розмірів, каміння з іскристим кристалічним блиском та уламків різних мінералів. Однак порід вулканічного походження виявити не вдалося: чергова «абсолютно правдоподібна» наукова теорія була спростована всього кількома годинами польових досліджень…

За три доби перебування на Місяці Янґ і Дюк подолали близько 27 кілометрів, зібрали 95 кілограмів зразків порід, які згодом доправили на Землю. Після зустрічі на орбіті астронавти запустили невеликий супутник Місяця і на командно-службовому модулі корабля взяли курс на рідну планету. 27 квітня 1972 року екіпаж вітали теплі води Тихого океану.

На запитання, що під час польоту їх вразило найбільше, Дюк відповів: неймовірна краса місячних краєвидів та абсолютна чорнота космосу. Янґ і Маттінґлі додали, що за десяток днів їм пощастило спостерігати стільки дивовижного, скільки інші люди не побачать і за десять життів…