Наша пошта

• Рядки з листів

Слава нашим героям!

УВЕСЬ світ знає про руйнування, масові вбивства, катування і зґвалтування мирного населення, які стались у Бучі, Гостомелі, Ірпені, Бородянці, й жахається від них. Відмінність між цими містечками Київщини і тими, що в моїй рідній Запорізькій області, лише в тому, що їх ще не визволили і всі звірства наразі там відбуваються тихо. І, на жаль, є вірогідність, що наші «Бучі» залишаться тихими, бо рашисти прибирають сліди. Проте ми все знаємо, пам’ятаємо, надіємось на швидку деокупацію. Щодня там точаться бої. Василівка, Мелітополь, Токмак, Бердянськ, Степногірськ, Гуляйполе, Пологи, Енергодар, Оріхів, Дніпрорудне, Приморськ, Веселе, тримайтеся, будь ласка!

Ольга УНГАР.

Запорізька область.

Як можна чекати від російських солдатів якогось співчуття, людяності, коли їхні ж матері, якщо тих самок можна так назвати, їх не люблять і не любили, а отже, любові та поваги до людей не прищепили. Це стає зрозумілим із перехоплених та оприлюднених СБУ розмов тих жінок зі своїми синами, які за наказом головного рф-ського чорта путлера приперлися на нашу землю зі зброєю в руках. Вони поводяться як бездушні, тупі, безголові й дуже жорстокі істоти. Зазомбована біомаса добре знала, куди їде, була готова вбивати українців, марила награбованим, очікувала, що їх, «асвабадітєлєй», тут радо зустрічатимуть. І справді, їх «тепло» зустріли наші збройні сили. Дають їм такого прочухана, що від страху тупоголові починають прозрівати і навіть шкодувати, що приїхали з «рускім міром» в Україну. Горіти вам, воріженьки, в пеклі. Бо хто на нашу землю прийшов з мечем, від того меча і загине.

Степан ЧЕРВОНЕНКО.

Вінницька область.

Дорогі наші, любі наші, рідні наші захисники! Дякуємо вам, сміливі, відважні, непереможні наші хлопці та дівчата, за кожний світанок. Низький уклін вам, шана і безмежна повага. Дай вам Бог сили і здоров’я встояти, перемогти ворога та повернутися додому живими і здоровими! Слава нашим героям, слава нації!

Ірина БОЙКО.

Черкаська область.

До 24 лютого я була звичайною людиною, яка насолоджувалася життям, мріяла, будувала плани на майбутнє, щоп’ятниці зустрічалась із подругами в кав’ярні, де ми весело гомоніли, обговорювали нові надходження в книгозбірні, пили запашну каву і в одну з таких зустрічей запланували поїздку до Одеси на травневі свята. Після зими так хотілося податись до моря… І раптом усе обірвалося. Щодня — біль… Ходжу поміж горілого бетону і не можу повірити, що все це відбувається в моєму місті, де було так затишно до 24 лютого. Хто відповість за всі ці злочини, загоїть невиліковні рани, поверне матерям дітей?! Вже ніколи не буде так, як раніше. Ми всі стали іншими. Відчуваю по собі. Я ніколи не бажала зла росіянам, а тепер молю Бога про їх погибель…

Олена КУШНІР.

Київська область.

Нам дуже потрібен мир і спокій, але віддавати Путіну свої землі не збираємось. А сісти з ним за стіл переговорів зможемо тільки після того, як він поверне всі загарбані українські території, зокрема Донбас і Крим. Виведе звідтіля військову техніку і своїх вояків. Заприсягнеться, що ніколи більше не втручатиметься у внутрішні справи незалежної України і позатикає пельки всім кремлівським брехунам. А якщо РФ порушить цю угоду, то НАТО у нас буде в кожній хаті.

Валентина БАБЕНКО.

Харківська область.

Отримала «Сільські вісті» за 7 травня і зраділа, мов дитина. Для мене, 91-річної бабусі, яка мешкає сама, це наче зустріти давню добру подругу. Адже товаришуємо із «Селяночкою» пів століття. Перечитала кожен матеріал свіжого номера. Як же я скучила за словом правди! А на сторінці «Вербиченька» без плачу не обійшлося: перейнялася людськими долями. Загалом за ці дні війни чимало сліз пролила. У наше село Бацмани, що в Роменському районі, рашисти не заходили, воно далеко від траси, якою рухалися ворожі колони, проте розповіді земляків, які пережили окупацію, сюжети, показані по телевізору, не могла спокійно слухати. На своєму віку переживаю жахіття вже другої війни. Ніколи не думала, що це повториться на нашій землі.

Ольга ГЕРАНЬ.

Сумська область.