Архів
Субота,
7 травня 2022 року

№ 15 (19959)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Вербиченька
  Версія для друку          На головну

Жіночий «батальйон» тримає стрій

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Рівненська область.

Як живуть і господарюють на українсько-білоруському прикордонні?

…ТУТ значно більше, ніж на інших територіях, не лише блокпостів, а й наших військових та техніки. Й хоча назви жодного населеного пункту не прочитаєш, я зорієнтувалась одразу: наближаємося до кордону з нашим тепер уже недружнім сусідом — білоруссю. 218 кілометрів кордону, які Рівненщина має з донедавна «братнім» народом, нині зовсім не жарти… Народ здебільше таким і залишається (чого вартий тільки підрив залізничних колій по той бік кордону). А що в голові у диктатора, передбачити важко...

— Як вам наше дорожнє полотно? — питає заступник голови правління райспоживспілки Тетяна Перішко (прямуємо з Дубровиці до села Мочулище). — Нещодавно зробили…

Дорога змінилася радикально — гладенька, зі свіжими розмітками. Єдине, що, як на мене, відрізняє цю поліську місцину від Європи, — тут дуже прискіпливо перевіряють і сам транспорт, і документи кожного, хто в ньому прямує.

— Бачите, як воно виходить: десятиліттями були добрими сусідами, а стали, вважайте, ворогами… Стріляють із Барановичів, із Лунінця. Зі Століна, який до нас найближче, щоправда, поки ні. Значна частина наших магазинів — у селах, що поблизу кордону, тож кожна людина, звичайно, хвилюється, — розповідає Тетяна Перішко.

А ось і магазин-кафетерій у Мочулищі. Серед його покупців тепер чимало військових. Продавчині Ольга та Оксана Богдан (мама й донька) швидко знайшли з ними спільну мову. «Ще б пак — це наш захист і наша надія на перемогу!» — кажуть жінки в один голос. Військові небагатослівні. Лише усміхаються: мовляв, не хвилюйтеся, захистимо.

Мама та донька працюють тут 11 років поспіль. Мають повні вітрини всілякого краму: від борошна, макаронів, ковбас, риби, кондитерки, товарів господарчої групи до насіння та посуду. Але цей результат складається не тільки із грамотного товарозабезпечення та уважного ставлення до земляків — головним інгредієнтом є закоханість у свою малу батьківщину та в роботу.

— Тут у нас магазин, а тут — кафетерій, який був активно задіяний до війни, — демонструють «господарство».

Нині ж велика плазма працює хіба як ретранслятор новин. Пересторога щодо кордону, на жаль, залишається. Отже, й нерви — наче оголені дроти…

І все ж Оксана встигає похвалитися своїми дітками, яких у неї двоє, і наголосити: її родина у війну нікуди не виїхала з України і не поїде після перемоги. Бо вони з тих, хто дуже закоханий у рідне Полісся.

…У магазині села Партизанське, яке ще ближче до кордону, я побувала п’ять років тому. Тоді тут закінчували ремонт — але торгівлі не припиняли. Продавчині Ольга та Надія Хомич мене впізнали, я їх теж. Не віриться лише в те, що так швидко промайнули ці роки. Вигляд приміщення такий, наче той ремонт завершили тільки вчора. Затишку додає «тепла» підлога — її опалює економний твердопаливний котел.

— У нашому Партизанському всього 50 дворів, загалом маємо трохи більш як півтори сотні людей. Знаємо, хто з них що любить: який хліб, які цукерки. Відповідно до цих уподобань і замовлення формуємо. Переселенців у нас нема — людей відлякує кордон із білоруссю. Проте частина наших жителів повернулась із київських заробітків. Натомість дітей відправили переважно до Польщі та Німеччини. Отак і торгуємо — хтось захотів скатертину чи тарілку до паски замінити. А хтось на каву заходить: маємо і гарний апарат, і сучасний столик, за яким можна присісти, поспілкуватись. От у березні вторгували 270 тисяч. Оскільки в нас є термінал, заїжджають покупці і з сусіднього села Людинь, — розповідають Хомичі (це прізвище тут найпоширеніше, тоді як у Людині — Мисько).

До речі, конкурентів у кооператорів тут нема. Кажуть, було кілька спроб приватників щось відкрити, але… так ніхто й не наваживсь. Ось так у маленькому селі в поліській глибинці бережуть традиції української кооперації, яка в усі часи працювала для людей, на відродження національно-визвольного руху. Й поки чоловіки держать фронт, жіночий «батальйон» — мирний, але такий важливий для перемоги — тримає стрій у тилу.

Між іншим, назву Партизанське село дістало після Другої світової: тут активно діяло антифашистське підпілля на чолі з Хомою Хомичем. А в ніч на 11 липня 1943-го нацисти замордували 13 жінок і дітей, серед яких була депутат Верховної Ради УРСР Килина Хомич із родиною. Почерк російських варварів, на жаль, нині нічим не відрізняється… Однак патріотичне село недарма не змінило назви і пильності не втрачає.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Сіємо, а значить, житимемо
Читати
Пальне — на вагу золота
Читати
Атомна енергетика протримається
Читати
Страждають найуразливіші
Читати
Навчання не має зупинятися
Читати
Нас підтримують
Читати
Братні держави не стоять осторонь
Читати
Трагедія в тилу
Читати
Головна скарбниця не порожня
Читати
Крадуть продовольство
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове