Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

• Невигадана історія

Свекруха

Марія ШЕСТАК.

— ГАРНУ невістку привіз твій Вітя, — казали сусідки Тетяні. — І з виду красива, і привітна до всіх, і нелінива. Он як швидко вправляється на городі. Повезло вам із нею.

— Та... — копилила губи жінка у відповідь. — Мій Вітя міг і кращу взяти. Один він у мене — звик до хорошого. Ніколи нічого для нього не шкодувала, дарма що наш батько рано помер. А ця... Ні роду, ні племені... Сирота з дитбудинку, що з неї взяти?

Говорила голосно, не боячись, що Люба почує. Вона й дивилася на невістку суворо, слова дошкульного не жалкувала. Коли та після весілля назвала її мамою, відрізала:

— Я мама синові своєму, а не тобі.

Люба тихенько поплакала, але чоловікові не поскаржилася. Звикла все вирішувати самостійно. Життя в дитбудинку навчило розраховувати тільки на себе. Та Віктор і сам бачив материнську неприязнь до дружини.

— За що ти її не любиш? — запитав одного разу. — Нічого поганого вона тобі не зробила. Навпаки — у всьому старається догодити.

— Ой, не питай краще, — відмахнулася Тетяна.

Вітя більше не питав, бо хто цих жінок зрозуміє?

Минав час... Люба народила Павлуся. Маля поліпшило стосунки у сім’ї, хоча й не зріднило. Тетяна любила онука, охоче з ним няньчилася. Люба мимоволі ставала головною господинею в домі, перебравши всю роботу на себе. Віктор тим часом улаштувався далекобійником, їздив у Польщу, Болгарію. Привозив непогані гроші. Якось Люба сказала чоловікові:

— Хату ми добре облаштували, вставили вікна, двері. Є дещо і в гаманці. Шукай роботу ближче до сім’ї. Господарство велике, син он підростає, увага йому потрібна...

— Ще не час, — заперечував Віктор.

Одного ранку Тетяна не підвелася з ліжка. Лікарі констатували: інсульт. Ліки та Люба, яка була поруч і вдень, і вночі, зробили свою справу. Тетяна почала потихеньку ходити, оживала паралізована рука, поверталася мова.

— Тепер ти залишишся вдома? — звернулася Люба з надією до Віктора, який саме повернувся з відрядження.

— У мене краща пропозиція, — сказав він. — Є можливість нам утрьох переїхати до Польщі. Житло пропонують і зарплату пристойну.

— А як же матір?

— А що матір? Я думав над цим. Вона ж уже більш-менш оклигала. Із собою її не забереш. Поживе й без нас. Знайдемо когось, щоб доглянув. А ти вже відпрацювала своє на неї.

— Як ти можеш так із рідною матір’ю? — Люба зірвалася на крик, заплакала. До її плачу доєдналися схлипування із сусідньої кімнати. Після того як Тетяна захворіла, двері до її кімнати не закривали, тож вона чула всю розмову.

Люба кинулася до неї.

— Мамо, — вихопилося в Люби, — не плачте. Нікуди без вас ми з Павлусем не поїдемо!

— Рідні мої, найрідніші, — шепотіла Тетяна крізь сльози, обнімаючи невістку й онука...