Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

• Між нами, жінками

Цінуймо своє щастя

Лариса М.

Вінницька область.

ДОБРОГО дня, «Вербиченько»! «Сільські вісті» передплачую давненько, завжди залюбки тебе читаю. Але пишу вперше. Багато жінок скаржаться на твоїй сторінці на своїх чоловіків. Як почитаєш ці листи, то можна подумати, що жіночі біди від роду чоловічого. Вирішила сказати своє слово з цього приводу.

А може, ми, жінки, забагато вимагаємо від наших чоловіків? Хочемо, щоб поруч була ідеальна людина. Не пив, не курив, постійно тримався дому, був лагідний і розсудливий, роботящий, ніколи не сердився… Але так у житті не буває. А нам важко з цим змиритися, от і починаємо чоловіків «виховувати»…

Розповім про своє життя. Прожили ми з чоловіком майже 20 років. Усього було. Народилося двоє діток. Допомагати було нікому. Жили в старій хаті, вирішили нову будувати. Нелегко було, і ми частенько сварилися. Не розуміли, що причиною були втома, виснаженість. Просто потрібен був відпочинок, але ж ми будуємося! Тепер, коли згадую, здається, що набагато більше докоряла чоловікові, ніж він мені. Все мені здавалося, що мало робимо, повільно. Щоправда, працювала нарівні з чоловіком, а вночі ще до дітей вставала. Та хіба це не жіноча справа — дітей доглядати? Є чимало такого, що робить тільки чоловік.

Швидко промайнули роки. Діти виросли. Не стало мого чоловіка, а у дітей — батька. Майже місяць просиділа я біля нього в лікарні, робила все, що в моїх силах. Але хвороба перемогла.

Чотири роки я сама. Все є — хата і в хаті, діти хороші. Дочка заміжня, живе окремо, син вчиться у місті, знімає там із друзями квартиру. Приїздять часто, уважні, турботливі. Даю лад невеликому господарству. Наче гріх скаржитись. Але я така одинока, як та билина в полі. Немає коло мене найріднішої людини. Немає з ким розділити радість, сум, поговорити про дітей. Постійно ятрить серце думка: може, я не так жила, може, часом була несправедливою до чоловіка? Одначе нічого змінити вже не можна. А як би мені хотілося повернути все моє життя назад! Я прожила б його трохи по-іншому.

Ну от і все, що хотіла написати. А наостанок звертаюсь до жінок: не шкодуйте для своїх чоловіків ніжних слів, тепла, ласки. Вмійте кохати, розуміти, прощати, бути стриманими. Бо нам без них погано. Тож цінуйте своє щастя.

Може, хтось зі мною не погодиться, але я знаю, як воно доживати віку без пари…