Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

• Чим душа багата

Любiть життя, як воно є

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Вінницька область.

Фото автора.

Серед багатьох відомих вихідців із Копайгорода, що на Вінниччині, Марія Скопчак наділена «особливим» статусом людської поваги — тут її називають «народною поетесою». Колишня робітниця місцевої ПМК-207 і соцпрацівник у недалекому минулому, вона й дня практично не живе, щоб «щось не творити».

«НА яку тему пишу? — перепитує. — Якогось одного напряму не маю, що на думку спаде. Це — пейзажна і філософська лірика, байки і гуморески, вірші і побутова проза. Іноді з’являються пісні за народними мотивами… Не завжди хочеться серйозних тем, більше прагну триматися веселої хвилі, бо все кругом так приземлено сіре, що аж мурашки по тілу, тож і беруся розвеселяти людей…»

Марія Іванівна добре пам’ятає, коли зримувала свою першу поезію. 15 січня 1967 року 12-річна Марійка склала вірш-посвяту на день весілля своєї двоюрідної сестри-тезки.

«Відтоді не перестаю писати і виробила власну «творчу кухню» — ніколи не сідаю до столу, щоб спеціально зібрати слова у римовані рядки, — каже пані Марія. — Коли ж працюю на городі, чи плету, чи вишиваю, тоді в голові прокручую щось почуте і побачене… Кидаю вбік лопату чи сапу, біжу до хати й гайда ловити думки… Буває, що і дорогою мене супроводжує муза, тоді стараюся запам’ятати строфи, а вже вдома відтворити їх на папері».

Народна поетеса помітила, що найпродуктивнішими у творчому плані є для неї серпень і вересень. Це час, коли жінка сповна віддається улюбленому заняттю — вирощуванню квітів, овочів і фруктів. Не один десяток її віршів датований саме цим періодом. А скільки всіх написала, то не знає, не вела такого обліку. Бувало, і в кошик творила: перечитувала, оцінювала і викидала. Але чимало поезій доходило до читачів. Перший її вірш із дівочим прізвищем Буняк був надрукований 54 роки тому в барській районці «Червоний промінь». Але з ним сталася «творча» придибенція, про яку Марія Іванівна згадує сьогодні з неприхованим жалем: «Я, сільська школярка, писала про зорі на небі, а вийшло — про кремлівські… Працівник газети так «відредагував» мій поетичний витвір, що я його не впізнала — залишилися тільки назва і підпис...».

У школі Марія навчалась добре, крім літератури, любила історію і точні предмети — хімію, фізику, астрономію, але продовжити навчання не наважилася через пенсійний вік мами Наталії Корніївни. Батька мало пам’ятає. Знає, що він був лісником і мав поранення з війни.

«З колгоспної зарплати мама не розжилася на телевізор, то ми довгими зимовими вечорами співали одна для одної, — згадує жінка. — Вона — народні, а я придумувала слова на ходу про наших домашніх котиків, песиків, кізочок, курочок… Коли вже жила в Копайгороді, то забрала маму до себе в однокімнатну квартиру на 14 квадратних метрів, в якій тулилися ми з чоловіком і двома синами… Багато років стояли в черзі на розширення, обоє з Миколою працювали, але нас оминали, наче не бачили… І вже після того як ми купили хату, з’ясувалося, що з нашої квартирної теки хтось викрав документ про народження молодшого сина Валерія».

Марія Іванівна не носить образ у серці, каже, що треба любити життя як воно є. «Комусь, — каже, — може, більше треба було, а ми якось змирилися і вижили. Головне, щоб творче натхнення мене не покидало і здоров’я не підводило…»