Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

• Продовження теми

Чим я завинила, мамо?

Любов О.

Черкаська область.

ДОБРОГО дня, дорога «Вербиченько». Читаю тебе давно, а написати наважилася вперше. Дуже розтривожила мені душу надрукована в минулому номері стаття Євгенії Вихристюк «Одвічний сором». У ній ішлося про батьків, для яких докоряти дітям, що у них все «не так, як у людей», — усталена форма стосунків. На жаль, так завжди велося і в моїй родині…

Моя мама мешкає в селі сусіднього району. Фізично кілометрів між нами небагато, а у стосунках — наче сотні миль. Мамі ледь за 50, вона дає раду невеликому господарству, порається на городі, в саду. Із моїм батьком вона розлучилася, коли я була зовсім маленькою. Так я майже все життя й прожила без батьківської підтримки, мама не дозволяла нам бачитися. Дорослою таки із татом зустрілася: у нього інша сім’я, діти, він сказав мені, що завинив замолоду, а мама не пробачила.

Тож ростила вона мене із бабусею. Скаржитися гріх, я мала все, що потрібно дитині: іграшки, гарну вдяганку, багато книжок. Проте сказати, що була тоді щасливою, теж не можу. Не відчувала материнського тепла, ненька вічно була мною не задоволена. Бо я була не такою, як їй хотілося-мріялося. Не дерла руку догори на уроках, як відмінниця Катя, не вміла виступати на шкільних вечорах, бо соромилася, не ставила собі за мету виїхати із села й осісти у місті… Коли настав час закінчувати школу, мама на якийсь час поїхала на заробітки, щоб «напташити», як казала, грошей мені на навчання. Останні два шкільні роки ми жили з бабусею вдвох. Мені тоді дуже подобався один хлопець із класу, ми гуляли, розмовляли, мріяли разом поїхати кудись учитися… А бабуся розповіла про те мамі, і з-за кордону на мене полетіли такі громи, що хотілося податися світ за очі.

Після школи я вступила до університету і знову вчинила «не так, як нормальні діти»: пішла на відділення молодшої школи, а не на іноземні мови. Коли я розповідала, як добре мені працюється з малечею на практиці, мама зривалася на крик, що я недоладна, нетямуща, ніколи так і не виб’юся в люди…

Закінчила навчання і дуже зраділа, коли знайшлося місце не у нашому НВК, а сусіднього села. Мені бракувало домівки, бо на новому місці винаймала квартиру, проте відверто раділа, що нарешті не буду постійно відчувати в маминих докорах свою недосконалість. Невдовзі зустріла хорошого хлопця, ми побралися і працюємо в одній школі. Тут також не обійшлося без звичної критики: могла б собі знайти більш гідного, заможнішого.

Я люблю свою маму, розумію її жертовність, ціную турботу. У неї так і не склалося особисте життя, присвятила мені свої молоді роки. Після смерті бабусі залишилася зовсім сама. Намагаюся допомагати, часом так хочеться відкрити душу, почути добре слово, щоб тебе зрозуміла, пожаліла, підбадьорила рідна людина, але приїзди на гостину майже завжди супроводжуються докорами. Ось і нещодавно, поділившись із мамою радістю, що чекаємо із Сергієм малятко, почула, що хіба можна мати дітей із нашою учительською платнею? Краще поїхали б кудись на заробітки, назбирали грошей, купили в місті квартиру, а потім народжували… І ні крихти радості за мене, щастя, що матиме онука чи онучку. Їхала від неї, і сльози заливали: чим я завинила перед тобою, мамо?