Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Нештатна ситуація

Сон у руку

Віктор СЕМЕНЯКА.

м. Полтава.

Панасенко прийшов на роботу в поганому настрої. Голова гула, ніби вулик із бджолами.

— Неприємності? — поцікавився Гостроносик.

— І не питай...

— А що сталося?

— Сон поганющий наснився, — зітхнув Панасенко. — Тепер не знаю, з якого боку нещастя чекати.

— Пронесе...

— Спасибі за підтримку.

— А що приверзлося, якщо не секрет?

— Навіть казати страшно.

— А ти не переймайся, відразу полегшає, — порадив Гостроносик. — По собі знаю.

— Наснилося, нібито я не витримав та привселюдно назвав нашого Нестора Трохимовича дурнем.

— Шефа?! Оце так! — присвиснув Гостроносик. — Герой! На таке мало хто зважиться.

— І не кажи...

— А він знає?

— Що? Що дурень?

Гостроносик відкашлявся.

— Чи знає, що тобі наснилося?

— Звідки?

— Тоді нема нічого страшного.

Тут саме нагодився Микитчук із сусіднього відділу.

— Привіт ударникам! А якого це ребуса ви зранку розгадуєте? Третій не потрібний?..

— Ще тільки тебе не вистачало, — визвірився Панасенко.

Та відчепитися від Микитчука було не так легко. Став, ніби вкопаний.

— Поки не зізнаєтеся, — заявив, — не піду — хоч ріжте!

Гостроносик сердито сплюнув убік і коротко пояснив.              

— З глузду з’їхав! — зойкнув Микитчук, злякано відступаючи від Панасенка. — Як можна?!        

— Так це ж уві сні! — гримнув Панасенко. — Розумієш, дубова голово, чи ні?

— А нащо й уві сні кричати на повний голос?

— Ніхто не кричав!

— А я скажу — кричав! Я це категорично заявляю як твій сусід. Ба більше, — наполягав Микитчук. — Репетував! А в нормальної людини на умі те, що в сонної на язиці, — перефразував прислів’я Микитчук і, співчутливо побажавши приємних сновидінь, пішов собі геть.

Незабаром про те, що Панасенко назвав їхнього шефа дурнем, знала уся фірма.

Нестор Трохимович викликав Панасенка до себе. Поруч нього сидів дільничний інспектор Фарбованський.

— Так що там ви про мене казали? — поцікавився Нестор Трохимович, пильно дивлячись на Панасенка, який ніяково тулився попід стіною й нервово підсмикував штани.

— Нічого...

— А наснилося?

— Та ніби назвав вас нехорошим словом.

— Кажуть, що ти на своєму робочому місці це погане слово сорок разів повторив...

— Не рахував.

— У нас є кому рахувати.

— Просто розповів... Мовляв, приверзлося отаке...

— Сон у руку, — додав дільничний.

— На перший раз оштрафую вас на п’ятдесят карбованців, а коли іще щось подібне приверзеться, вживемо суворіших заходів.

А незабаром Нестора Трохимовича — тю-тю... Потурили з роботи. Сказали:

— Раз підлеглі навіть уві сні вас називають дурнем, то так воно, мабуть, і є. Ідіть на пенсію і не ганьбіть фірми.

Коли призначили нового шефа, той найперше, що зробив, — викликав до себе Панасенка:

— Значить, так, — попередив він підлеглого. — Відсьогодні вам нічого не сниться і снитися не може! Зрозуміли?!

— Я взагалі не спатиму, — прошепотів переляканий Панасенко і на ватяних ногах побрів до виходу.