Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Казки для дідусів та бабусь

Червона Шапочка

Євген ДУДАР.

м. Київ.

В одному селі жила Червона Шапочка. Дівчина гарненька, ставненька. Нижню частину її вроди облягали вичовгані джинси. Верхню — розписаний незрозумілими гаслами балахон. На голові хвацько сиділа червона шапочка. Подарунок від бабусі на 15-річчя. За те її й називали Червоною Шапочкою, Одного разу мама каже Червоній Шапочці:

— Ось тобі пиріг, пляшка вина. Однеси бабусі. Нехай підкріпиться трохи. Старенька вона вже. Нездужає.

Як у справжній казці, бабуся жила за лісом.

— Тільки поспішай, — наказує мати, — поки сонечко високо.

Червона Шапочка пішла. Відійшла на таку віддаль, що не побачиш її неозброєним оком. Сіла під кущ. Випила вино. З’їла пиріг. Дістала з потайної кишені джинсів цигарку. Запалила, смалить і наспівує:

Ах, эта красная рябина

Среди осенней желтизны.

Я на тебя смотрю, любимый,

Теперь уже со стороны...

Аж раптом із кущів виходить Вовк! Страшенний, величезний. Очі голодним вогнем світяться.

— А-а-а! — гаркнув. — Червона Шапочка! Попалася! Зараз я тебе з’їм!

Червона Шапочка озирнулася. Цвиркнула крізь густо напомаджену губу.

— Пішов геть, шкет нещасний! Ще не таких бачила.

Дихнула вона на Вовка перегаром вина й тютюну. Той і очманів.

Схопила Червона Шапочка його за вуха, сіла верхи і гукнула:

— Поїхали!

— Куди? — перелякався Вовк.

— Куди-небудь! — пришпорила боки Вовка дерев’яними підошвами своїх стукалок. І той рвонув.

Каталася Червона Шапочка на Вовкові до ранку. Вранці під’їхала до бабусиної хати. Зайшла до світлиці:

— Чао предкам!

— Дитино рідна! — сплеснула в долоні бабуся. — А ти де спозаранку тут узялася?

— Ша! — приклала пальця до вуст Червона Шапочка. — Якщо маман питатиме, де я була, скажеш, у тебе ночувала.

— Господь з тобою, дитино! А ти хіба не з дому?..

— Дай щось пошамати! — сказала Червона Шапочка, викаблучуючись перед дзеркалом.

— Нема, дитино, — каже бабуся. — Бо я хворіла.

— Давай бабки. Пошлю Вовка, принесе вмить.

Бабуся витріщилася на внучку.

— Гроші давай! — хрипко пояснила Червона Шапочка.

Бабуся тремтячими руками дістала вузлика. Розв’язала.

Подала Червоній Шапочці свою пенсію.

— На. Нема більше.

— Тоді я тебе з’їм! — налякала Червона Шапочка.

Якраз у цей час повз хату бабусі проходив мисливець.

Дивиться, біля хати лежить загнаний вовк, язика висолопивши і хвоста відкинувши. А з хати доноситься схлипування бабусі:

— Не маю, внученько! Їй-богу, більше не маю!..

Мисливець вскочив у хату. Напоготові рушницю тримає:

— Хто тут бабусю ображає?

Червона Шапочка криво посміхнулася:

— А ти у родинні справи не втручайся, браконьєре нещасний. Ось напишу на тебе скаргу, що ти вбив вовка, обікрав бабище і приставав до мене. Тоді закукурікаєш...

Мисливець був сміливий. Ніколи не тремтів перед найстрашнішим звіром. А тут жижки в нього затремтіли. Він згадав свою дружину молоду. Діточок білочубих. І, знітившись, позадкував до виходу.

Що далі діялось у бабусиній хаті, не знає ніхто. Бо свідків не було. Тільки десь над полудень з хати вийшла Червона Шапочка з набитим вузликом на спині. І зникла в лісі.

Де вона блукає, досі ніхто не знає.

Може, стрінеться вам принагідно. То сповістіть хоча б її маму.

Бо побивається, руки ламає, де її чадо неповнолітнє, не знає...