Над Горностаївкою — новорічні райдуги

Анатолій ЖУПИНА,

Василь ПІДДУБНЯК.

Новотроїцький район

Херсонської області.

Фото авторів.

НЕОЗОРИЙ таврійський степ навіть у ці дні, коли є можливість спокійно роззирнутися навколо себе, зважити все, що зроблено, і намітити те, що зробити ще належить, на празниковий настрій не налаштовує.

Майже безлюдні дороги…

Отари сірих хмар, за якими від пронизливого вітру сховалося сонце…

Не така, як минулого року чи й позаторік, озима зелень на хлібних полях: видно, що лягало насіння в сухий ґрунт із поки що обережною надією на те, «аби на цей рік вродило краще, ніж торік».

— Минула осінь видалася геть без дощів. Пізніше звичайного сіяли і головний хліб Півдня — озиму пшеницю, і ячмінь, і ріпак… Але маємо надію, маємо! — зауважує багаторічний очільник відомої в країні агрофірми «Мир» заслужений працівник сільського господарства України почесний громадянин Новотроїцького району Іван Іванович Доценко.

Відразу виправимо образливу для співрозмовника «статистичну» недоречність, якої припустився один із районних керманичів. Найбільше ранніх зернових у Новотроїцькому районі зібрала саме агрофірма «Мир» — 16,5 тисячі тонн!

Чи вдасться вийти на торішній рубіж нині?

За народним повір’ям, побачити зимову райдугу — одна з найсприятливіших прикмет. Не випадково з давніх-давен вважалося, що різнобарвною дугою з’єднуються земний і небесний світи, і якщо задумати бажання, то воно потрапляє за адресою і часто-густо віщує на майбутній рік позитивні зміни та щасливе прийдешнє.

У Горностаївці таких різнобарвних зимових райдуг не одна — понад десяток!

Щоправда, до природного явища ці райдуги не належать, але якщо звіряти народні прикмети із досягненнями агрофірми «Мир», то зв’язок із небесним світом у Івана Доценка і місцевих селян, мабуть, таки «має місце».

Бо й справді — чи багато в Україні таких господарств, які, наче казковий птах Фенікс, у непевні часи «прискорених аграрних реформ» не згоріли, а навпаки — постали з попелу?

Набагато заможніші села вимирали, а тут непоказний закинутий у степах «хутірець», куди й дороги путньої ніколи не було — ні за царя, ні за вождів, конаюча колгоспна бригада... Та й райдуги навіть улітку з’являлися не частіше, ніж тоді, а тепер і поготів районне начальство.

— Я і почав саме з дороги, — каже-нагадує Іван Доценко. — Але не для того, щоб нею люди на заробітки до Польщі чи Чехії виїжджали. Самої лише дороги, зрозуміло, мало. Село живе по-людськи там, де є не тільки робочі місця, а й пристойні заробітки — вищі, ніж хоча б у сусідніх селах чи в райцентрі. Це була програма-мінімум, яка вже давно виконана. На сьогодні з 620 жителів Горностаївки в агрофірмі працюють 158.

— Нагадайте, будь ласка, скільки землі обробляє «Мир»?

— Зараз у нас в обробітку 7620 гектарів, із них 3200 — під зрошенням. Це земля шести колишніх сільрад. У пайовиків ми поки що не викупили жодного гектара, хоча приблизно два десятки власників земельних наділів (переважно люди похилого віку) пропонували придбати їх. Але я з цим наразі непевним ділом не поспішав і не поспішаю — у нашій державі аж ніяк не все ясно. Та й є інші, особисті, міркування.

— Економічні?..

— Скажу так: у тому числі. Як-не-як, а Україна з її чорноземами і працьовитими людьми — аграрна держава. І ця держава мала б, як заявляють її керівники, йти назустріч селу, допомагати йому бодай так, як раніше. Але цього не відбувається, і навряд чи щоб сталось у новому році. Всі ті мізерні «компенсації» — наче мертвому припарка.

Взяти ситуацію на ринку добрив. Раніше тонна селітри коштувала 7,5-8 тисяч гривень, а нині за неї «просять» 23-25 тисяч. Торік на міндобрива наша агрофірма витратила 10 мільйонів гривень, а цього року дав би Бог у 25-30 мільйонів укластися.

А взяти зрошення, без якого в нашій зоні ризикованого землеробства ніяк! 2020 року через подорожчання електроенергії воно обійшлося нам у 9 міль­йонів гривень, торік — вже у 14, а нині доведеться викласти всі 20, не менше.

— Це, мабуть, позначиться і на зарплаті працівників агрофірми?

— А вони в чому винні в такій недолугій державній економічній політиці? Ні, людей ми ніколи не ображали. Середня місячна зарплата наших працівників становить 14 із половиною тисяч гривень, а комбайнери і трактористи отримують від 20 до 35 тисяч. То чого ж їм шукати щастя у Чехії чи Польщі?..

— Слід додати, що Горностаївка — село високої культури та зразкового порядку, де хочеться жити…

— І для нормального життя у нас є все: дитячий садок, середня школа, дім побуту, пошта, сучасний стадіон, будинок культури, зона відпочинку з озером і островом. У літні місяці на озері відпочиває близько 250 дорослих і дітей — і на Чорне чи Азовське море з їхніми медузами їхати не треба!

…А сьогодні Горностаївка — на святковій хвилі!

Електричними гірляндами різнобарвних вогнів цвітуть сільські вулиці, громадські заклади, окремі будинки сільських трударів, котрим випало щастя жити у цьому степовому оазисі.

Певні, що тут, у безмежних степах, десь згори — із самих небес! — Горностаївка з її вражаючими рукотворними райдугами нагадує розцвічений велетенський корабель, котрий упевнено борознить Світовий океан.

— Коли я бачу село у веселих різнобарвних новорічних вогнях — жити хочеться! — каже очільник агрофірми «Мир» Іван Доценко, захоплено розповідаючи, з яким завзяттям облаштовували новорічну ілюмінацію сільські електрики. — Це ж яка радість для людей, особливо ж малечі! Скажу більше: до нас приїздять фотографуватися земляки із навколишніх сіл. Навіть у колишньому райцентрі, в Новотроїцькому, такого нема!

— І давно у вас сяє ця радість новорічна?

— Гірлянди засвітилися за тиждень до Нового року. А горіти будуть до завершення різдвяних свят. Ну, заплачу я за це святкове світло якихось 20 чи 30 тисяч гривень. Що ці кошти проти звичайної людської радості?..

— Висловіть ваше побажання працівникам агрофірми «Мир», хліборобській Херсонщині, всій Україні.

— Найголовніше, що я побажав би усім нам — миру і ще раз миру. І аби у їхніх домівках панували добро, злагода, був хліб і до хліба!

…Сяють над Горностаївкою урочисті зимові райдуги. А це гарна ознака того, що за будь-яких обставин степове село житиме, завдячуючи своєму воскресінню передовсім поважному землякові — Івану Доценку. І хіба ж один у полі не воїн?..