![]() |
|
|
||||||
|
||||||||
|
||||||||
Весела світлиця |
Версія для друку До списку статтей
Резолюція... Володимир СУБОТА. м. Харків. Баба таки дістала до печінок свого діда Федора. Той спересердя плюнув і гайнув до райдержадміністрації. Три місяці збирався під кволе бурчання дружини. З духом, силами і, звісно, з грошима. Копійка до копійки — із пенсії, шабашки, з дня народження... Діти на слуховий апарат дали копійчину, а він її дбайливо заначив. А що? На діло. Зрештою, напташив пристойну суму. Не соромно з’явитися перед владою. Аби не підсобила прибиральниця, масивних дверей адміністрації не одчинив би. І наче з-під паркету перед дідом виросла гора кісток на батарейках із окулярами на носі. — Двері не переплутали? Пенсійний фонд навпроти, — мугикнув кістлявий. Федір Сергійович зам’явся, як хлоп’я перед першим поцілунком. — Де тут заяви на вугілля підписують? — і протягнув у кулаці зіжмакану гривню. Чахлик невмирущий розплився нервовохворою посмішкою. — Прошу, — і завченим рухом сунув купюру до кишені. — Вам туди. Сходами з поглядом гірського орла, перевалюючись, ступав, як здалося діду Федору, начальничок коридорного масштабу. — Бува, не скажете, де тут комунальний відділ? — Я вам що — довідкове бюро? Федір Сергійович не збагнув, як йому на це реагувати. — Отамечки, — той махнув кудись на північ. За дверима з табличкою «Коритенко Мирослав Сергійович» сидів голомозий «пуп Землі» і чухав потилицю, неначе на нього короста напала. — Я до вас, — голосом приреченого на страту прошепотів Федір Сергійович. Важко зітхнувши, тремтячою рукою подав учетверо згорнутий аркуш зі шкільного зошита. — Це що таке? — Заява. — Бачу, що не слон. Що треба? — Вугілля. — На те є приймальні дні. — Вибачте... Я з Підгайного. Пів дня добирався. Чи знов накажете приїжджати? — Хоч прилітай! Мені байдуже. Не за формою заява — нема резолюції мого заступника і депутата райради, клопотання голови сільради, підтвердження дільничного... Може, ти терорист-смертник і хочеш нашим же вугіллям нашу владу і підірвати. — Схаменіться. Погляньте, скільки мені років. — Діду, на лобі не написано, що ти пенсіонер. Ненароком піонер-розвідник: винюхуєш, як саме в Україні шановним громадянам виписується вугілля. І цей секрет продаси якійсь іноземній розвідці. — Якій розвідці? — Та хоч будь-якій, аби не нашій... — Чи жартуєте, чи яка біда? Поки зберу ті цидулки, й зима скінчиться. З бабою вимерзнемо, немов мамонти. — Моє діло десяте. Йди, діду, собі тишком-нишком і не заважай працювати. Бачиш, скільки державних документів на столі. Президент і Прем’єр-міністр чекають моєї відповіді. Ось як! Федір Сергійович голосно вишмаркався у носовик і щосили гепнув долонею по своїй заяві. — Вибачайте! Я ж запам’ятував. У мене є резолюції. І не одна. Ціла купа, — і обережно зняв руку із заяви. — Осьдечки. — Ач, і справді усі резолюції маються. А чому досі мовчали? Халамиднику ви наш! Склероз, діду? — у Коритенка маятником забігали очки, і він недовірливо перерахував пачку «резолюцій» і хутчій пхнув їх до гаманця. — Усе гаразд. І на майбутнє, діду, запам’ятайте. Цінуйте свій і мій час. «Резолюції» у нас пред’являються одразу, — і начальник комунального відділу каліграфічно виписав на заяві: «Відпустити тонну вугілля кам’яного гром. діду Федору...». Версія для друку До списку статтей | Гoстре слoвечкo кoле сердечкo... Юрій ВЛАСІЙЧУК. с. Малятинці Кіцманського району Чернівецької області. У ворожки — правди трошки. Хто прославляє своє ім’я, той втрачає його. Хто вміє чекати, до того все приходить вчасно. Хто має, тому дається. З доброї губи — і добре слово. Якщо не знаєш, що робити, роби хоч те, що можеш. Не проси, а вимагай дбати про тебе, бо не влада тебе вибирала, а ти її.
|