Весела світлиця

• Година прийому

Резолюція...

Володимир СУБОТА.

м. Харків.

Баба таки дістала до печінок свого діда Федора. Той спересердя плюнув і гайнув до райдержадміністрації. Три місяці збирався під кволе бурчання дружини. З духом, силами і, звісно, з грошима. Копійка до копійки — із пенсії, шабашки, з дня народження... Діти на слуховий апарат дали копійчину, а він її дбайливо заначив. А що? На діло. Зрештою, напташив пристойну суму. Не соромно з’явитися перед владою.

Аби не підсобила прибиральниця, масивних дверей адміністрації не одчинив би. І наче з-під паркету перед дідом виросла гора кісток на батарейках із окулярами на носі.

— Двері не переплутали? Пенсійний фонд навпроти, — мугикнув кістлявий.

Федір Сергійович зам’явся, як хлоп’я перед першим поцілунком.

— Де тут заяви на вугілля підписують? — і протягнув у кулаці зіжмакану гривню. Чахлик невмирущий розплився нервово­хворою посмішкою.

— Прошу, — і завченим рухом сунув купюру до кишені. — Вам туди.

Сходами з поглядом гірського орла, перевалюючись, ступав, як здалося діду Федору, начальничок коридорного масштабу.

— Бува, не скажете, де тут комунальний відділ?

— Я вам що — довідкове бюро?

Федір Сергійович не збагнув, як йому на це реагувати.

— Отамечки, — той махнув кудись на північ.

За дверима з табличкою «Коритенко Мирослав Сергійович» сидів голомозий «пуп Землі» і чухав потилицю, неначе на нього короста напала.

— Я до вас, — голосом приреченого на страту прошепотів Федір Сергійович. Важко зітхнувши, тремтячою рукою подав учетверо згорнутий аркуш зі шкільного зошита.

— Це що таке?

— Заява.

— Бачу, що не слон. Що треба?

— Вугілля.

— На те є приймальні дні.

— Вибачте... Я з Підгайного. Пів дня добирався. Чи знов накажете приїжджати?

— Хоч прилітай! Мені байдуже. Не за формою заява — нема резолюції мого заступника і депутата райради, клопотання голови сільради, підтвердження дільничного... Може, ти терорист-смертник і хочеш нашим же вугіллям нашу владу і підірвати.

— Схаменіться. Погляньте, скільки мені років.

— Діду, на лобі не написано, що ти пенсіонер. Ненароком піонер-розвідник: винюхуєш, як саме в Україні шановним громадянам виписується вугілля. І цей секрет продаси якійсь іноземній розвідці.

— Якій розвідці?

— Та хоч будь-якій, аби не нашій...

— Чи жартуєте, чи яка біда? Поки зберу ті цидулки, й зима скінчиться. З бабою вимерзнемо, немов мамонти.

— Моє діло десяте. Йди, діду, собі тишком-нишком і не заважай працювати. Бачиш, скільки державних документів на столі. Президент і Прем’єр-міністр чекають моєї відповіді. Ось як!

Федір Сергійович голосно вишмаркався у носовик і щосили гепнув долонею по своїй заяві.

— Вибачайте! Я ж запам’ятував. У мене є резолюції. І не одна. Ціла купа, — і обережно зняв руку із заяви. — Осьдечки.

— Ач, і справді усі резолюції маються. А чому досі мовчали? Халамиднику ви наш! Склероз, діду? — у Коритенка маятником забігали очки, і він недовірливо перерахував пачку «резолюцій» і хутчій пхнув їх до гаманця. — Усе гаразд. І на майбутнє, діду, запам’ятайте. Цінуйте свій і мій час. «Резолюції» у нас пред’являються одразу, — і начальник комунального відділу каліграфічно виписав на заяві: «Відпустити тонну вугілля кам’яного гром. діду Федору...».