• Народжені Україною

Феномен Марії Заньковецької

«Дуже приємно, що наша улюблена газета навертає читачів до видатних постатей, які піднесли авторитет України на високий щабель у світі. З інтересом прочитала у «Сільських вістях» про проєкт «Непам’ятники», що висвітлює невідомі факти з життя хрестоматійних персонажів, про яких у шкільних підручниках так прісно написані трафаретні характеристики. Я вчителька, вже на пенсії, навчала дітей української мови і літератури. Намагалася робити це цікаво, але, на жаль, не було у ті часи такого широкого доступу до інформації. Та й тепер для сільських мешканців її обмаль, а для пенсіонерів і поготів, бо не маємо комп’ютерів. Сприйняла б із вдячністю, якби газета розповіла про головних героїнь проєкту «Непам’ятники». Переконана, що це була б гарна просвітницька місія і цікаве чтиво для всіх поколінь передплатників».

Ольга Петрівна КАЩЕНКО.

с. Переселення Кагарлицького району Київської області.

НАГАДАЄМО, що проєкт «Непам’ятники» — це аудіорозповіді про визначних українських жінок. Доктор філологічних наук, професорка кафедри фольклористики Інституту філології Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка Олена Івановська готувала фактаж та науковий супровід до них, а майстерно донесли їх до слухачів член правління Українського жіночого фонду Лариса Латипова та радіожурналістка Ілона Довгань.

Сьогодні пропонуємо увазі читачів ту частину проєкту, в якій ідеться про Марію Заньковецьку. «Це була незвичайна, талановита, красива, самодостатня жінка зі сталевим стержнем найвищої проби, — каже Олена Івановська. — Ми вибирали для створення її образу маловідомі чи й зовсім не відомі широкому загалові факти. Хочеться, щоб вони зацікавили й читачів «Сільських вістей».

Аудіорозповідь насичена, динамічна. З неї постає пристрасна жінка, яка робила з глядачем щось неймовірне: на спектаклях чутливі панянки могли зомліти, чоловіки винагороджували артистку неймовірними оплесками. Якось в Одесі вона грала одночасно із Сарою Бернар, то рецензенти відзначали, що у француженки зали були напівпорожні, а в українки — аншлаги. Тижнями місто гуло, п’єси обговорювалися повсюдно, квитки розкуповувалися на всі вистави наперед. На спектаклі з участю Заньковецької видатні медики Микола Скліфосовський та Олександр Богомолець водили студентів як на «психологічний практикум». Це при тому, що актриса не мала професійної освіти. Модний на той час театральний критик українофоб Суворін змінив своє ставлення до українського театру завдяки Марії Заньковецькій. Він наполегливо пропонував їй перше місце на російській імператорській сцені й публічно звертався з проханням «залишити сцену малоросійську, щоб ощасливити велику російську». На що Марія з гідністю відповіла: «Я занадто люблю її, мою Україну, і її театр, щоб прийняти вашу пропозицію».

У Марії було сильне і чисте меццо-сопрано поряд із надзвичайними театральними здібностями. Заньковецька могла стати оперною співачкою. Вона брала уроки вокалу у відомого професора Гржималі, й той пророкував їй блискучу кар’єру. Однак дифтерія, на яку перехворіла актриса, змінив тембр її голосу, відтак усі сили вона віддала театру.

Феномен Марії Заньковецької полягав у тому, що нарівні з драматургами Марком Кропивницьким і Михайлом Старицьким вона була повноправним творцем образів: доробляла їх, шліфувала і створювала такими, що вистави «вистрілювали» за рахунок її дивовижного таланту. До неї, як метелики на світло, летіли глядачі.

Можливо, жінка так реально грала ролі, бо в тих стосунках, які в неї складалися з чоловіками, черпала енергію для сцени? Власні емоції майстерно й органічно переносила на своїх героїнь, «ліпила» їх життєво правдивими, з конкретних ситуацій.

Уперше Заньковецька вийшла заміж у 17 років — радше тому, щоб швидше позбутися батьківської опіки, виїхати із «сонної» Чернігівської губернії. Її чоловіком став такий собі військовий Олексій Хлистов, з яким вона виїздить у Бессарабію, в Бендери. І все б нічого, але у гарнізоні з’являється ставний напрочуд вродливий 22-річний Микола Тобілевич (Садовський). Він також мав театральні здібності й виступав в аматорських виставах. Так народжується їхній дует, в якому поєдналися любов до сцени і пристрасть. Кохання окрилило жінку, допомогло знайти шлях на велику сцену. І якби не ця доленосна зустріч, можливо, і не було б такої Марії, яку ми знаємо. Коли Садовський запросив поїхати з ним і продовжити сценічну кар’єру, вона погодилась залишити чоловіка. Але щоб виїхати, належало отримати або його дозвіл, або батька. Останній, дізнавшись про наміри доньки, прокляв її. Хлистов же зробив широкий жест — дав Марії посвідку на проживання на три місяці, при цьому дозволив їй грати лише українською мовою і лише в українських театрах. На тлі загальної русифікації це було важливо, й актриса жодного разу не порушила угоди: якщо в залі глядачі говорили німецькою, російською, англійською, то вона зі сцени — тільки українською.

Кохання Заньковецької і Садовського не було всипане трояндами. Церква наклала на жінку епітимію, й щоб обвінчатися вдруге, вона мала відбути сім років у монастирі. 27 років закохані прожили «на віру», у вільному шлюбі, який нагадував гойдалки: після стану емоційного піднесення наставало падіння. На виду у всіх — ревнощі, сварки, друзі то мирили, то розводили їх. Якось у період тривалої чвари Садовський грав у дуеті з іншою актрисою. Заньковецька з партеру кинула йому білу троянду на знак примирення й усміхнулася. Він вклонився, взяв квітку, поцілував. Замирення, проте ненадовго… Але водночас такі емоції живили натуру, давали канву для сценічних образів.

Тим часом розквітав талант, гриміла слава актриси. Особливо зворушувала театральні зали історія бідної наймички Харитини (п’єса Івана Карпенка-Карого). Приголомшливий успіх мали гастролі в Санкт-Петербурзі: Олександр ІІІ з’явивсь у приватному театрі й був вражений грою Марії Заньковецької. Актриса вкотре отримала запрошення грати у трупі імператорського театру. «Наймичку» з тріумфом ставили на сцені 22 рази, блискучий салонний бомонд побачив справжнє мужицьке життя, котре він зазвичай спостерігав лише з вікна вагона. Фізіолог Павлов плакав, приголомшений грою українки у «Наймичці». Антон Чехов написав у листі до товариша: «Заньковецька — страшна сила». Знайомство з Чеховим було вельми цікавим. Він хотів купити маєток неподалік Києва і написати для Заньковецької п’єсу. Існує припущення, що образ чайки автору навіяла пісня з «Наймички» — «Ой горе тій чайці…», а прототипом Ніни Зарєчної стала сама Марія.

До кожної вистави «Наймички» актриса замовляла по кількадесят хусток з національним орнаментом, поважні пані ставали в чергу, щоб одержати після вистави «хустку сирітки Харитини». Відомо, що таку хустку трепетно зберігав російський письменник Лев Толстой. Петербурзькі гастролі українського театру перевернули уявлення тамтешніх глядачів про українців, артисти показували на сцені не поїдання борщу та вареників або ж гопак. Вони проживали життя пересічної людини з її радощами і болями.

Марія Заньковецька не тільки щиро любила свій театр, а й уболівала за колег. Коли Гнат Юра не міг знайти коштів для організації гастролей Гуцульського народного театру, Марія Заньковецька позичила йому всі свої коштовності, щоб Юра віддав їх у заставу й отримав позику.

Мало хто знає, що Марія була й неперевершеною кулінаркою, любила і майстерно варила борщ. У її музеї в Києві збереглися численні каструлі, велика бабниця для приготування пасок, пристрій для тушкування риби. Гарна господиня, жіночна і приваблива, вона і в 60 років залишалася стрункою та рухливою, викликала захоплення у партнерів по виставах. Зі сцени пішла в зеніті слави, щоб прихильники запам’ятали її саме такою.

Історія її життя — це історія великої любові. Хвилюючим є і фінальний акорд. Доля таки розвела їх із Садовським, кожен пішов своєю дорогою. Коли Марія дізналася, що її коханий полинув у засвіти, попросила, щоб його труну пронесли повз її будинок. Тяжкохвора, Заньковецька підійшла до вікна — прощалась і прощала. А за кілька місяців вирушила до нього… Їхні могили на столичному Байковому цвинтарі поруч, і два трояндових кущі над ними — білий і червоний, переплелися гілками, як і їхні життя.

Лариса ПИЛИПЕНКО.