Архів
П’ятниця,
10 грудня 2021 року

№ 91 (19939)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Весела світлицяНаша поштаСоняшник
  Версія для друку          На головну
  • Болить!

Смерть на чужині

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Вінницька — Хмельницька області.

На одну могилу збільшився цвинтар у селі Кугаївці на Хмельниччині, й на одну дитину стало менше в багатодітній сім’ї Ігоря Єрмоченка та Лариси Тринько. До свого 25-ліття юнак не дожив трохи більше двох місяців. Казав чекати його на новорічні свята, а натомість повернувся до рідних… у труні.

ВІН марив журналістикою, але жодного дня так і не працював за здобутою п’ять років тому в Барському гуманітарно-педагогічному коледжі імені Михайла Грушевського спеціальністю «журналістика». Просився на роботу в чемеровецьку райгазету «Нове життя», та місця для нього там не знайшлося. Колеги порадили «перебитися» до кращих часів, поки з’явиться вакансія…

Василь із дитинства привчений бути самостійним: із шостого по дев’ятий клас навчався в Кам’янець-Подільському ліцеї-інтернаті, у міському будинку дитячої творчості займався в гуртку юних журналістів, його матеріали друкувались у районній газеті, у тринадцять років написав перше оповідання «Ми діти козацького роду», сам поїхав у сусідню область і вступив до педагогічного коледжу.

— Ми дуже раділи за нього, бо в нашому роду не було журналістів, — розповідає плачучи мама Василя Лариса Вікторівна. — Йому б жити та жити, радувати нас внуками, а так — за одну мить усе обірвалося, все скінчилося… Якби ж я знала своє горе, то нізащо не відпустила б синочка в те заробітчанське рабство. Я благала не їхати, а він стояв на своєму — зароблю грошей, оженюсь і вам з татом буду допомагати… Не знайшлося для нього роботи в рідній стороні, не потрібний він став Україні. Як зла мачуха, випхала вона мою дитину на чужину… І це після того, як він три роки відслужив за контрактом у нашій армії, брав участь у бойових діях на сході... Коли ж звільнився, то ще довго ходив із простягнутою рукою до центру зайнятості. Мріяв про вищу освіту, проте грошей на навчання не було…

А тут якраз підвернувся товариш-сусід, з яким у травні цього року вони поїхали за кордон шукати ліпшої долі. Син влаштувався на машинобудівний завод у місті Велень. Телефонував до мене по два рази на день. Розповідав, що знайшов чимало друзів серед поляків, але дуже сумує за домом, за рідними. Його тягнуло в село. Тепер він у Кугаївцях назавжди…

Про обставини нещасного випадку з Василем Єрмоченком практично нічого не відомо. Тільки те, що на нього впала арматура. Внаслідок травми він був госпіталізований до лікарні, де через два дні помер.

Невимовно страшно батькам проводжати дітей в останню путь. Лариса Вікторівна вже гартована моральними випробуваннями, коли в зоні бойових дій на Сході України служили її сини Петро, Василь, Андрій та чоловік Ігор. Вона вимолила у Бога їм повернення додому, але доля-зрадниця виявилася сильнішою і забрала у неї сина. Жінка каже, що ніякі гроші з чужини не варті її страждань: «Краще б дитина моя була живою і безробітною в Україні, аніж поплатилася життям там, за горбком…».

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Свого хліба вже нема
Читати
I тут усе у збитках
Читати
Вугільна криза триває
Читати
Хто хмеліє від виторгу?
Читати
На нові не вистачає коштів
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове