Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці»
Василь ПІДДУБНЯК.

Малюнки
Анатолія ВАСИЛЕНКА.

• З натури

Розбудіть-но Сашка!

Микола ЮРЧИШИН.

Плацкартний вагон нічного поїзда. Набитий пасажирами. Близько 22-ї. Майже всі зібралися відпочивати…

На двох нижніх лавах примостилася мама з трьома малолітніми дітьми. Світланка і Ярославчик одразу позасинали, а шестирічний Сашко все ще гасав по вагону, футболячи взуттям пасажирів.

Мама намагалася втихомирити маленького Блохіна — марно. Дала навіть кілька духопеликів, але той лише ще дужче реготав і ставав іще прудкішим.

На мить перепочивши, малий Блохін добрався до верхньої полиці, на якій міцно спала пишногруда молодиця, і зачав шкребти тітчину п’яту. Тітка спросоння несамовито заверещала!

На вереск збіглося мало не пів вагона. Дізнавшись про причинок переполоху, пасажири і собі розреготалися. Малий Сашко вважав себе «зірковим героєм»!

По якімсь часі дама знову задрімала. Хлопчик потай від мами, котру теж уже зморив сон, знову почав лоскотати тітчину п’яту.

— Та скільки можна! — сердито кинула пасажирка у бік матері. — Я зараз сама вишмагаю ремінцем твого синочка…

На якийсь час запала мертва тиша.

Зупинка на станції Казанка. Один із пасажирів зібрався на вихід. Глядь — а де ж черевики?!

— Тут якийсь хлопчик ними футболив, — підказала дівчина, що сиділа поруч, читаючи від безсоння книжку. — Он він разом із мамою, братиком і сестричкою у третьому купе.

Чоловік одразу впізнав малого бешкетника — знову поліз лоскотати за п’яту сусідку.

— Ану пішли, хлопчику, покажеш, куди закинув моє взуття! — поспіхом зняв малюка на підлогу босий дядько.

— Рулі-рулі, на тобі чотири дулі! — вишмигнув Сашко з рук незнайомця і миттю опинився в іншому кінці вагона.

— Раз так, то я тебе зараз надвір через вікно викину! — наздогнавши малого, пригрозив чоловік. Малий злякався і вказав на третю полицю біля самісінького туалету.

Пасажир швидко забрав черевики, босоніж вистрибнув на перон.

…Набігавшись досхочу того пізнього вечора, Сашко врешті-решт міцно заснув під спірку пасажирів.

— Всі ми родом із дитинства, — сказав дядько. — У мене воно проходило в мальовничому селі Ялтушків Барського району Вінниччини. Скажу відверто: я, мабуть, був іще більший шибеник, ніж оцей Сашко. Пам’ятаю, як у семирічному віці вправно чіплявся за плуги, коли орали колгоспне поле. Скільки разів мене проганяли, та де там! Не витримав тракторист, вискочив із кабіни, наздогнав мене, зірвав із моєї голови картуза і приорав. Я, плачучи, побіг додому. Знав — від батькового ремінця мені не відкараскатись.

— Тракторист увечері приніс того картуза моєму татові, я кілька днів не міг сісти, — продовжував оповідь пасажир. — Замість батька відшмагала мене гнучкою лозиною мама.

…Один із чоловіків подивився на годинник: опівніч. Тепер уже всім захотілося спати. Та спати не давала огрядна молодиця на другій полиці. Не молодиця — гусеничний трактор із широкозахватними плугами!

— Шкода, що заснув уже Сашко, — піджартовували пасажири. — Нікому її за підошву пошкрябати...