Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці»
Василь ПІДДУБНЯК.

Малюнки
Анатолія ВАСИЛЕНКА.

• Фейлетон

Антена у... мишоловці

Гервасій ЛЮШНЯ.

— Новий рік на носі — це б тарілку купити,— поділилася найближчою мрією Марія Іванівна з чоловіком.

— Тарілку? — не зрозумів жінчиної ділової пропозиції Степан Петрович. — Так у нас он… — показав на переповнений різноманітними порцеляною і фаянсом сервант і знову вткнувся в «ящик».

— Ну то що? — перепитала половина і уточнила предмет розмови: — Я не про ту тарілку…

І треба ж такому статись! Якраз по «ящику» записний сміхотворець свіженький анекдотик на закуску: «Посеред села, якраз біля бару «Під балабасом», сідає літаюча тарілка. А з тарілки вискакує червоненький товстенький чоловічок. Замість вух у нього антени.

— У вас там всі такі… червоненькі?

— Всі.

— І такі ж товстуни?

— Такі ж…

— І у всіх на місті вух антени?

— Та ні! Тільки у «нових українців»!»

— Ну, ми з тобою, Маріє, не той. І вуха в нас, як у людей, — без тих антен чують, що в Україні твориться…

— Хоча б із телевізорної тарілки чорну ікру їстимемо. І серіали, серіали! — розмріялася Марія Іванівна.

Диктор по той бік екрана наче підслухав їхню розмову і на всі заставки розхвалював не тарілку, а схоже на ложку чудо техніки:

«Завдяки унікальній японській технології компактна кімнатна антена HQClear TV здатна прийняти до 1000 каналів! Безкоштовно».

Степан Петрович аж підскочив із присвистом, а Марія Іванівна, навпаки, — присіла.

А телевізор не вгавав: «Усі сигнали — якісні. Антена з Японії — чудо віку! Поспішайте!..».

За якийсь тиждень із десяток цих чуд, упакованих у фірмові «бокси», дісталося і села Нова Локшина.

Начитаний Степан Петрович, розпаковуючи презент, зауважив: «Чудо японське, а ієрогліфи на коробці — китайські…». У тому, що він не помилився, переконався, коли під’єднав японське «чудо» до російського «ящика» виробництва заводу «Телебалт».

У японського дива наче мову відібрало — мовчить! Як не крутив ним Степан Петрович, як не чаклував (уже і хукав на нього, і мантрами уласкавлював) — мовчить, клятий!

Виявилося, що і в інших поселян — те ж саме. До продавців — а їх як вітром здуло. «Може, в Китай за новою партією японських чуд поїхали?..»

Так чи не так, а постачальники телевізійних тарілок, більше схожих на концтабірні ложки, на який час щезнули. Настала рекламна пауза. Ненадовго — на кілька місяців. І ось знову: «Корейська антена на 350 безкоштовних каналів», «Японська чудо-антена на 300 каналів! Якість зображення — HD!».

Халява, сер!

Надивившись отих 1000 безкоштовних каналів, Степан Петрович будь-яку гру із «сегментом ринку» більше не затівав. Кілька тижнів у нього перед очима стояла мишоловка із безкоштовним сиром. Коли сир закінчився, у ній з’явилася точно така ж японська чудо-антена з інструкцією, написаною знайомими китайськими ієрогліфами. Розшифровувати технічну пам’ятку Степан Петрович не став: «Краще вже бути інопланетянином зі своїми антенами замість вух, аніж із легковірними вухами замість антен».