Наша пошта

Без зв’язку з цивілізацією

Валерій МАРЦЕНЮК.

Хмельницька область.

ПЕРЕД виборами до парламенту та місцевих рад кандидати в депутати обіцяли покращити наше життя, мовляв, їм болять проблеми кожного українця. Зокрема, божились запустити роботу існуючих колись прибуткових підприємств та відкрити нові, аби повернути заробітчан до рідних міст та сіл. Поліпшити медичне обслуговування людей, дбати про культуру і відпочинок, комфортне перебування дітей у школах, дитячих садках тощо. Натомість останнім часом в Україні почастішали випадки закриття навчальних закладів, ФАПів, музичних та спортивних шкіл. Адже замість того, аби продовжувати дбати про освіту дітей і здоров’я всього населення, насильницькими методами знищують уже добротні будівлі й робочі місця фахівців, які там працювали. Особливо часто це відбувається в селах. Така політика призводить до їхнього спустошення.

Єдина установа, яка ще тут залишається (і то не скрізь), — поштове відділення зв’язку. Незважаючи на те, що працюють пошти двічі на тиждень і їхніх працівників постійно скорочують, люди все ж мають можливість заплатити у своєму селі за комунальні послуги і не їхати деінде. Листоноші, яких односельці добре знають і поважають, своєчасно доставляють їм пенсії, товари першої необхідності, газети й журнали. Однак із 1 листопада на селянах Хмельниччини почали випробовувати соціальний експеримент під назвою «Пересувні поштові відділення», який викликав велике обурення у населення. Хоч в Укрпошті й заявляють, що працівники пересувного відділення матимуть змогу трудитися на 0,7-1,0 ставки й заробляти у середньому на 70 відсотків більше; поліпшаться умови праці, адже листоноші їздитимуть в автомобілі з водієм-супроводжувачем, що набагато безпечніше; графік роботи ПВЗ буде розраховано для кожного населеного пункту відповідно до обсягів роботи; зі зміною формату для клієнта нічого не зміниться — жителі сіл іншої думки. Їм невтямки, на якій підставі вирішили закрити поштові відділення там, де соціальне життя і без того дихає на ладан. Переживають, що автомобілем у віддалені села, надто в негоду, важко буде дістатися.

— Ми, пенсіонери, — найбільш соціально незахищена категорія населення, а тепер нас ще й позбавили зв’язку з цивілізацією. Інтернету ми не маємо, багатьом із нас нелегко вже й по хаті ходити, не те щоб пройти вулицею до пересувного відділення, — описує реалії життя ветеран праці Петро Іванович із села Черепова Хмельницького району. — Листоноша була для нас справжнім другом, який завше простягне руку допомоги, вона знала наші потреби.

Люди дуже переймаються, що погіршиться не тільки формат надання послуг, а й зникнуть добре знайомі їм листоноші. Вони хочуть, аби поштарочки працювали й надалі, адже вони сумлінно виконують свої обов’язки. І дуже просять керівництво Укрпошти дослухатися їхньої думки.