Наша пошта

Хотіли їсти і жити

Володимир ШВЕЦЬ.

с. Кам’яне

Баштанського району

Миколаївської області.

ЛЮДИ старшого покоління нашого району, особливо ті, хто в робочих справах бував у райсільгосптехніці й на Новобузькій нафтобазі, пам’ятають Якова Степанця, який працював у різні періоди на цих підприємствах. Саме від нього я і почув нижчеподану сумну історію.

Трапилась вона у післявоєнні роки. Посуха спричинила неврожай, прийшов 1947-й голодний рік. Але на території елеватора лежала пшениця в буртах (ворохах). По краях вона проросла. Крізь огорожу на неї з відчуттям нестерпного голоду дивились і дорослі, й діти. Дуже їм хотілось їсти. І п’ять хлопчаків насмілились на рятівну крадіжку: вони перелізли через колючий дріт і набрали у торбинки зерна. Та їх помітили охоронці. Без будь-якого попередження нелюди почали стріляти прямо по дітях. Якову і ще трьом його друзям вдалося швидко перебратись через загороду, вскочити у глибокий рів і врятуватись. А от п’ятий хлопчина зачепився за колючий дріт і завис на ньому, тримаючи в руках торбинку з пшеницею. В такій стражденній позі, всім єством бажаючи жити, він загинув. Куля наздогнала дитину, яка просто хотіла їсти. А ще — врятувати від голоду своїх рідних. І хоч діти наважились на крадіжку, який міг бути осуд чи, тим паче, така люта кара? Війна, голод — страшні речі.

Якова Степанця вже нема на цьому світі, і я не дізнаюсь, чий то був хлопець. А можливо, хтось іще пам’ятає цю історію?

Пишу і відчуваю біль не тільки за тих українців, які гинули і страждали у Другу світову війну і після неї, а й за тих, кому доводиться у боях захищати Вітчизну й сьогодні, терпіти нужду і страх через збройні напади та окупацію. Дуже хочеться дожити до тих днів, коли на нашій українській землі запанують мир та спокій і нікому не буде загрожувати лихо, яке несуть із собою війна і голод.